Андрій Легейда - Кіоск

(Михайло Борисович поцілував руку циганки та подивився їй в очі).

Михайло Борисович:До зустрічі Роза. Все розповім. Обов'язково. ( Роза пішла )

Антоніна Степанівна:Треба було й мені погадати. Може теж якісь вікна встановлять… Чи хоча б труби замінять… А може й лотерея на мільйон… Вікна ж вже зайняті Вами, шановний Михайле Борисовичу…

Михайло Борисович:Так точно. Вікна вже зайняті. А мільйон ні – вільний. Тільки не дуже впевнений, що є сила, яка зможе відібрати цей виграш у кума організатора вашої віртуальної лотереї. Але чим чорт не шуткує. Насправді, є щось загадкове у Розі… Справді є…

(Вечір, звучить легкий вальс, біля кіоску Михайло Борисович накриває стіл, збираються гості)

Михайло Борисович:Антоніна, можете трохи дорізати ковбаски. Їжі не так вже й багато, а хочеться щоб стіл виглядав як на справжній важливий ювілей.

Антоніна Степанівна:Здалася вам та ковбаска. Краще більше овочів порізати. Не відомо, як виглядала та ковбаска при житті її прародителів.

Михайло Борисович:ви ріжте все що бачите. Я віддаю у ваші руки повне керування цим столом. Якщо ви, звичайно, не проти.

Михайло Борисович:Це все наш менталітет. Гуляти – так гуляти. Як останній раз. Потім пожаліти про це наступного ранку, а може ще й не одного ранку – залежить скільки й чого було прийнято. І такий процес повторюється з завидною частотою. Ми самі все це розуміємо, а як доходить до справи – ведемо себе повністю ідентично. Тільки ми можемо їсти та пити на могилах близьких. Тільки ми за останні кошти купуємо дорогі подарунки, аби не вважатися жадюгами. Тільки ми віримо в чесних політиків, які потім постійно крадуть, а перед наступними виборами знову клянуться у турботі за бідних та знедолених. Тільки наші монахи можуть носити ряси розміром XXXL. Тільки у нашій країні можна продати два мільйони літрів пального, при тому що офіційно за документами завезено та вироблено їх було всього півтора.

Антоніна Степанівна:І таких «тільки» можна нарахувати сотні. Але ми живемо тут й хочемо тут померти.

(до столу підходить священик).

хто тут збирається померти?? Я б на вашому місці не дуже б поспішав. Вільні місця є тільки на далеких кладовищах. Та й мої послуги не аби як подорожчали. ( посміхається ).

Отець Микола:

Михайло Борисович:Ну я ж тебе знаю вже років сорок… Що, я не заслужив на особливі умови хоча б на твої послуги. До речі, де моя картка на знижку?

Отець Микола:Картка видається тільки постійним клієнтам. Але до цього часу за другою послугою такого плану ще ніхто не звертався. (до столу підходять Марина та Леон Якович).

Михайло Борисович:Нарешті, всі запрошені зібралися. Залишився ще один гість, але він прийде пізніше, чекати не будемо. Давайте починати. Льоня, відкорковуйте вино для жінок. А ми з вами та отцем Миколою вживатимемо настоянку на ялівці.

Марина:А я спеціально для цього вечора спекла невеликий тортик. Рецепт моєї матусі. Але я його трохи модернізувала. Додала горіхів та цукатів. Сподіваюсь, буде дуже смачно. (Гості сідають за стіл, кладуть закуску на тарілки)

Михайло Борисович:на правах керуючого заходом хочу встановити на цей вечір кілька правил, якщо ви не проти.

Правило перше – кожний, хто має що сказати, бере слово сам. Ніяких призначень й черги.

Правило друге – це не день народження. Це свято моє і моїх друзів. Тому ніяких персональних побажань виключно для мене. Щоб ми тут не почули – це дружня вечеря, ми маємо насолоджуватись життям та спілкуванням. І нарешті, правило третє й останнє – хто буде мало їсти й пити, того жінки не будуть любити. Віршем сказав, на старості на лірику щось потягнуло.

Леон Якович:Дозвольте тоді мені першому. Я хочу підтримати цей, деякою мірою, ліричний настрій й спробую прочитати вам один вірш. Не пам’ятаю, хто його автор, але він, чомуcь, врізався в мою душу. Я не є артистом, тому прошу пробачення за хибне виконання. Він не дуже короткий, але, за наших умов, його можна сприймати практично як тост!