Андрій Легейда - Кіоск

Михайло Борисович:дякую тобі, Льоня. Дуже гарний початок свята. Пропоную трохи поїсти й продовжити ( десь заграла скрипка ).

Антоніна Петрівна:а рибка дійсно на диво смачна. Останній раз, коли я змогла дозволити собі маленький шматочок лосося, я приготувала його за рецептом моєї подруги. Взяла свіжу молоду червону спинку, вимила її та трохи просушила серветкою. Приготувала спеціальну суміш із солі, спеціальних травок та краплини оливкового масла. Розмарин, базилік та середземноморські трави дали чудовий аромат. Я акуратненько натерла рибку цією сумішшю та поставила на кілька діб у холодильник. Потім відварила молодої картопельки, посипала її свіжим кропом, додала трохи вершкового маселка. Тоненько тоненько нарізала рибку. Налила собі бокал Шардоне та… Занурилась у дивні почуття…

Марина: Ви так смачно розповідаєте, що я вже третій шматочок рибки ковтаю…

Михайло Борисович:Пропоную трохи відволіктися від трапези та розім'яти кісточки. У мене є тут чудова музика, хочу запросити Вас, Тонечко, на романтичний танок.

( починає грати музика, Михайло Борисович та Антоніна Петрівна танцюють )

Антоніна Петрівна:яка дивина, вже років п'ятнадцять, мабуть, не танцювала, а ноги пам'ятають деякі рухи. Коли мені було шість років, я на новорічній виставі у дитячому садочку була сніжинкою. Мама працювала до пізнього вечора, тому сил на пошиття костюмів білочки або принцеси у неї вже не вистачало. А сніжинка не потребувала якихось складних дизайнерських витівок. Наша керівниця, що ставила цей захід, сказала: «Тоню, сніжинки завжди летять по вітру, вони постійно кружляють й мають одну особливість – в світі серед трильйонів цих зимових краплинок не має двох однакових. Тому твоя роль дуже важлива. Ти повинна постійно бігати сценою та кружляти кружляти як тобі заманеться…». Слів у цій виставі мені не дали, тому я вважала за необхідне компенсувати це бурною енергією. Я носилася сценою з такою швидкістю та придумувала такі танцювальні «па», що наша сусідка сказала мамі: «Віро, Ви бачите який у вашої дівчинки талант. Слів у неї нема, але вона на сцені виглядає реальною королевою. Усі дивляться тільки на неї. Обов» язково запишіть її до танцювального гуртка, вона там стовідсотково буде на перших ролях!»

Михайло Борисович:усі ми в дитинстві були зайчиками, ведмедиками, принцами… У три роки миттєво вивчали вірші та читали їх, стоячи на табуреті. Потім у шість років все забували, а в вісім вже на стільки соромилися та червоніли, що заставити нас виконати щось для гостей вже було не можливо.

Антоніна Петрівна:У мене все було складніше. Мене, таки, записали до гуртка народного танцю у будинку піонерів. Десь у десять років хлопці масово переставали цікавитися танцями й у гуртку залишилися самі дівчатка. Коли ми вистапули перед дорослими, ніхто з них не міг стримати сміх, побачивши на сцені дівчат, одягнутих у казацькі шаровари з намальованими вусами. Тому мама вирішила перевести мене до гуртка класичних танців. В наступні три роки я навчилася танцювати вальс, фокстрот і вже почала підбиратися до таємниць танго. Але тут наш гурток очікувала гірка несподіваність. Зламався єдиний програвач, що був у нашому будинку. Купити новий тоді було практично не можливо, а ремонт цього міг затягнутися на кілька місяців. Наш викладач не мала іншого шляху, як тимчасово запросити до нас акомпаніатора. Ним виявився дядько Трохим, який грав на власному баяні. Він був відомим у нашому районі музикою, тому що завжди супроводжував весілля та дні народження. Але цей багатий народний досвід не допоміг йому здолати музичні вітрила вальсу. Яку б мелодію він не починав грати, рано чи пізно вона починала походити на народну творчість на кшталт «Степу широкого» або «Їхали козаки». Я витримала тиждень й пішла з гуртка. Але дитячі мрії та навички ніколи не забуваються. Тому зараз, танцюючи з вами, я опинилась знову у своєму дитинстві.

Михайло Борисович:А я ніколи не займався танцями. Тому якщо я кілька разів трохи наступив на вашу ногу – це не від сильного бажання нашкодити, а від відсутності навичок. Батько вважав танці та малювання не чоловічою справою. Маленького мене віддавали у різні спортивні гуртки. Легка атлетика, акробатика… Коли я став більш дорослим – мені надали право самому обирати куди піти. Я більш любив командні ігри, тому займався футболом та волейболом. Ніяких особливих успіхів або талантів мої тренери не відчували, тому й відносилися до мене як до середньостатистичного учня. Але я не ображався. Я завжди реально оцінював свої можливості й намагався просто отримувати задоволення від гри.