Бернар-Марі Кольтес - Роберто Зукко

Зукко так само спокійно пробирається дахом

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ:По ідеї, когось видно. Але що то?

Зукко поволі зникає за димарем

ДРУГИЙ ОХОРОНЕЦЬ:Чорт, це ж в’язень тікає!

ПЕРШИЙ ОХОРОНЕЦЬ:Твоя правда, чорт, це втеча.

Рушничні постріли, прожектори, сирени.

Матір Зукко, у нічній сорочці перед замкненими дверима.

МАТІР:Роберто, моя рука на телефоні, я знімаю слухавку і викликаю поліцію.

ЗУККО:Відчиняй!

МАТІР:Дзуськи!

ЗУККО:Ось я у двері садону і вони, сама знаєш, впадуть, тож не дурій!

МАТІР:Гати, висаджуй, пришелепуватий недоумку, двері — всіх сусідів сколошкаєш. У буцегарні тобі було б безпечніше, а тут попадешся їм на очі — вони тебе лінчують: батьковбивцям завжди знаходилася кара. Навколишні собаки, і ті на тебе зуби шкірять.

Зукко гупає кулаками у двері.

МАТІР:Як же це ти втік? Що це тюрми стали?

ЗУККО:Я за грати як і попадаю, то лише на кілька годин. Не більше. Нумо, відчиняй: якомусь п’яничці, і тому б терпець урвався. Відчиняй, а то я всю халупу розсаджу!

МАТІР:Чого тобі треба? Якого біса ти повернувся? Бачити тебе не хочу, не хочу — чув? Не син більше ти мені, та й все. Віднині ти не існуєш для мене, для мене ти не більше, як помийна муха.

Зукко висаджує двері.

МАТІР:Роберто, не підходь!

ЗУККО:Я по свій одяг.

МАТІР:Який одяг?

ЗУККО:Мій одяг: сорочка хакі та штані десантника.

МАТІР:А, ця свинська військова форма. Навіщо тобі ці лахи? Ти несповна розуму, Роберто! Чому я не здогадалася, як ти ще смоктав мою цицьку, викинути тебе, як непотріб?

ЗУККО:Нумо, ворушися, неси його зараз же.

МАТІР:Я дам тобі гроші. Ти ж прийшов по них, так? Справиш собі вбрання, яке заманеться.

ЗУККО:Мені не потрібні гроші. Я вимагаю свій одяг.

МАТІР:Не вимагай, ти не маєш права нічого вимагати. Зараз я сусідів покличу.

ЗУККО:Мені потрібний мій одяг.

МАТІР:Не кричи, Роберто, не кричи, не лякай мене! Та й сусідів крик твій сполохає. Не можу я тобі його дати, ріка не підійметься: він такий труднющий і задрипаний. Дай мені час — і я виперу і випрасую його.

ЗУККО:Сам виперу. Понесу до пральні.

МАТІР:Ти з глузду з'їхав, бідолашний синочку! Псих та й годі.

ЗУККО:Для мене пральня — найкраще місце у світі. Тиша, спокій та жінки.

МАТІР:Чхати мені на це! Не дам я тобі його. Не підходь, Роберто. Я ще ношу по твоєму батьку жалобу. Чи ти задумав і мене вбити?

ЗУККО:Не бійся, мамо. Я до тебе завжди з теплотою і ніжністю ставився. Чого ти боїшся мене? Чому не даєш мого одягу? Він мені потрібен, мамо, чуєш, потрібен.

МАТІР:Не підступай, Роберто. Чи ти думаєш, я забуду, як ти рідного батька вбив і викинув, мов цигарку, у вікно? І тепер ти питаєш, в чому справа? Ні, вбивство батька мені не забути, і всі твої, Роберто, слова не змусять мене те забути.

ЗУККО:А ти забудь, мамо. І дай мені мій одяг: сорочку хакі та штани десантника. Те, що вони брудні, пожмакані — байдуже, правда, давай і такі. І я піду, присягаюся.

МАТІР:Невже, Роберто, це я тебе породила? Невже це ти вийшов з мене? Чи ж я не привела тебе у світ, чи ж я не бачила твоєї появи, стежачи очима, як кладуть тебе до люльки; чи ж я не була від самих пелюшок постійним свідком того, як розвивалися і змінювалася твоя плоть, аж поки я перестала будь-які зміни помічати. І ось тепер переді мною хтось схожий на того, кого я народила на цьому от ліжку, і мені не віриться, що це мій син. А проте я впізнаю тебе, Роберто. Впізнаю твою статуру, твою поставу, колір твого волосся і твоїх очей, форму твоїх рук, цих великих дужих рук, що слугували тільки для того, щоб обіймати шию матері, стискати шию батька, якого ти порішив. З якого дива цей хлопець, такий слухняний до двадцяти чотирьох років, раптом втратив розум? Звідки твоє божевілля, Роберто? Хто поклав колоду на рівній дорозі, аби скинути тебе у безодню? Ох, Роберто, Роберто — розбитої чашки не склеїти, як і не поставити на рейки пущеного під укіс потягу. Я забуду тебе, Роберто, я вже забула тебе.

ЗУККО:Але спершу скажи, де мій одяг, а тоді забувай.

МАТІР:Він у кошику, лежить жужмом, брудний. ( Зукко дістає одяг. ) А зараз йди, як і присягався.

ЗУККО:Так, я присягався.