Михайло Старицький - Талан

Л е м i ш к а (все ловить i цiлує їй руки). Благодiйко! Янголе божий! Сонечко наше! Як же ми там за вами нудимось, як тужимо!..

Л у ч и ц ь к а. Не забули ще?

Л е м i ш к а (плаче). Не забули, повiк не забудемо… I вороги схаменулись… А маненькi аж плачуть. Бiдний хазяїн наш Безродний прогорiв, помiчником у Котенка служить, а той нiби "сосьєте", тiльки сам усiм крутить.

Л у ч и ц ь к а. Безродний помiчником? Себто сценарiусом? Господи, за вiщо ж йому така покута? Ця новина кригою обсипа серце… Такий багатий був, пановитий… i все своє добро на химеру спустив.

Л е м i ш к а. Так, так!.. Ось листа вам пересила Марко Карпович, — бере мою дочку…

Л у ч и ц ь к а. Маринку? Мою любу, мою горличку? Це ж менi така радiсть… а я й не спитала! Давайте, давайте листа!.. (Бере, розрива). Як же вона? Що? От спасибi Марку!

Л е м i ш к а. Здорова… за вами все плаче… Вам до нiжок кланяється, благословенiя просить…

Лучицька жадно чита, а Лемiшка кива головою нянi.

Ой змарнiла наша матусенька!

П а л а ж к а. Хоч у труну ложи! Та як же й не змарнiти, коли в таке пекло попала? Як приїхали сюди, так спочатку Марусю не пустила й на очi; син хотiв був тiкати… так вона нiби помирилась з невiсткою, стала кликать до себе… Ну, моя зiрочка й прояснiла — i я рада… Та ненадовго: стала я помiчати, що й Маруся почала нишком плакать, i вiн, Антось отой, бiльше та бiльше хмуритись…

Л у ч и ц ь к а (цiлує листа й хова за лiф). Друже мiй! Єдиний мiй! От уже хто не зрадить, так не зрадить, а душу за друга положить!.. Так рада моя Маринка?

Л е м i ш к а. Там уже така щаслива, так кохаються… Коли б тiльки їй ще ви — то й раю не треба… Та i публiка кричить притьмом за вами, i Котенко…

Л у ч и ц ь к а. Не знаю, не знаю… Ех, я уже мертва! Нема менi свiту… (Перемiня тон). Та то я жартую… а менi така радiсть, так весело, так весело, як давно не було! Мов теплим вiтром на мене повiяло з рiдного краю. А як же ви сюди попали?

Л е м i ш к а. Менi в сусiднiм городi дiсталась по спадку хатка, дак я одпросився продати її та справити посаг Маринцi.

Л у ч и ц ь к а. А, от i чудесно; i од мене теж передасте…

Л е м i ш к а. Я ще на поворотi заїду, а тепер хапаюсь: боюсь спiзнитись на потяг… хмара насува… Ну, храни вас господь! (Цiлує руки). А назад…

Л у ч и ц ь к а. Конечне завернiть! Я така рада, мiй старенький…

П а л а ж к а. Ну, прощавайте та йдiть мерщiй… а то онде вже збiгаються! Я проведу вас. (Веде в хвiртку, гаряче жестикулiруючи).

Л у ч и ц ь к а. Ах, як боляче! От тепер-то почулось, що згаряча я порвала! Зрадила дiло велике ради свого власного серця, i менi моя зрада зрадою ж i б'є!

Лучицька i Квiтка.

Грiм. З цього часу блискавка блиска. К кiнцю дiї буря i дощ.

Л у ч и ц ь к а. Ай (Закрила очi).

К в i т к а (пiдходить). Марусе!

Л у ч и ц ь к а. Ай! Ти? Ах, як мене грiм налякав!

К в i т к а. Чистим душам грому не страшно… Об'ясни менi, бога ради, щиро. (Голос дрижить). Од кого цей лист? Тут написано: "Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу… ти собi знайдеш…" I так далi… грубо, цинiчно…

Л у ч и ц ь к а. Що-о? Я не розумiю нiчого… А дай!

К в i т к а (показує уривок). Читай — я не прибавив.

Л у ч и ц ь к а (придивляється i смiється). Це ж не до мене лист!

К в i т к а. У тебе знайшли… Тут нема смiху… Тут жах!

Л у ч и ц ь к а. Нi, голубе мiй, — один тiльки смiх. Знаєш, що се таке? Це моя роль iз "Глитая": се той лист, що Глитай пiдробив i принiс Оленi.

К в i т к а. Роль? Невже?

Л у ч и ц ь к а. Роль, роль… хiба не пам'ятаєш? Та я тобi й покажу…

К в i т к а. Може… Однако все-таки… странно… Я хороше не помню… Какое ужасное недоразумение… Я не могу придти в себя…

Л у ч и ц ь к а. Ти менi не ймеш вiри? Невже ти змiг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж се?

К в i т к а. Прости! У меня расшатаны нерви… какая-то тупая боль… Да, все одно к одному… кругом разочарования, неудачи, неприятности.

Л у ч и ц ь к а. Ти мене лякаєш… Що ж скоїлось?

К в i т к а. В земство нема чого й думати: остатня стежка закопана!

Л у ч и ц ь к а. Чого ж то? З якої причини?

К в i т к а. Одна причина, одна!

Л у ч и ц ь к а. Все я?

К в i т к а. Що ж ти з ними вдiєш! I кланяться перестали… Нема просвiтку: руки складай та й лежи нiкчемною колодою, поки згниєш.

Л у ч и ц ь к а. Я? Я тобi свiт заступила?

К в i т к а. Не ти, а панськi привереди… А! (Йорза волосся).

Тi ж i Гаша.

Г а ш а (вибiга). Бариня на минутку зовуть вас… сюда…

К в i т к а. Сейчас! (Iде за нею).

При свiтi блискавки видко в гущавинi бариню i Квiтку.

Л у ч и ц ь к а. А коли я помiха, коли я всiм тут каменем на шиї — так ясно що: зайву личину тра набiк!