Михайло Старицький - Талан

П а л а ж к а. Та чую i бачу, що ти вже пiдбив моїй горличцi крила i з шуляками її заклюєш! (Пiшла)..

Лучицька i Квiтка.

Л у ч и ц ь к а (прибiга весело). Ось, ось i папiроси, i запалки! Ач, як рiвнесенько положила.

К в i т к а. Слухай, твоя няня просто всяку мiру переступа своїми привередами та претензiями. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять та й перестануть…

Л у ч и ц ь к а. Вибач їй, голубе: вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають…

К в i т к а. Вона з усiма свариться i брехнi точить…

Л у ч и ц ь к а (лагiдно). Брехень вона не любить, а… їй боляче стане… Їй можна пробачити… Ну, ну!.. я й сама скажу, тiльки не суп брiвок; не будемо темрити ясного вечора. Нехай бурi i негоди там далi, а ми вiд них ухилимось в нашiм захистку… (Лащиться).

К в i т к а (цiлує). Ти все якась екзальтована, тривожна… нудишся…

Л у ч и ц ь к а. Я не за себе тривожусь, нi! Менi тiльки й потрiбне твоє кохання та вiра, що я тобi щастя даю, а решта… Колишнє… все мертве! Тут, коло твоїх нiг, лежить моя доля, все моє щастя!

К в i т к а. Спасибi, голубко, тiльки ти брехень не слухай…

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Я тобi вiрю, одному тобi!.. Я певна, що ти маєш i доказ…

К в i т к а (спалахнув). А! Ти за шлюб… Ти менi очi колеш цею певнiстю?

Л у ч и ц ь к а. Що ти? Анi в думцi… Я сама не захотiла…

К в i т к а. То-то ж! При чiм же я? Тобi захотiлось цiї комедiї… не знаю для чого?

Л у ч и ц ь к а. Любий мiй, невже не знаєш? Та тим же, що менi твоя воля, твоє щастя ближче до серця, нiж моє; я заклялась, що тодi зв'яжу тебе, коли впевнюсь, розумiєш, упевнюсь, що не буду тобi каменем…

К в i т к а. Така жертва для мене тяжка, а надто докори. Я думаю, що ти в менi певна, а про матiр… її не переробиш… Та, нарештi, пiзно i питання ставити: я мушу… i ми перевiнчаємось хоч завтра.

Л у ч и ц ь к а. Нi, нi! Це б зняло неславу… Бога ради, про це бiльше нi слова. Я боюсь, щоб i няня не пiдслухала, не довiдалась, що ми ошукали, це б її вразило смертельно. Схоронiм поки нашу таїну, а прийде час… ми поправимо.

К в i т к а. Як знаєш, твоя воля… А тiльки менi не натякай: се образа моїй честi. (Глянувши, на дзагарi). Ой-ой, одначе пiзно… (Встає).

Л у ч и ц ь к а. Куди ж ти знову? Цiлий день не був…

К в i т к а. Хочу збiгати з собакою в одне мiсце… Курiп'ята…

Л у ч и ц ь к а (гiрко). Бачиш, як тобi зi мною скучно!.. Стiй, стiй, це не дорiкання… а тiльки, що ти собi дiла не маєш, а без дiла нудно жити на свiтi…

К в i т к а. Ет, не в тiм рiч: ти в менi зачепила болючу струну… Правда, нема бiльшої муки, як почувати в своїх персах цiле море i сили, i жадоби мировi послужити i знати, що тiї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; упевнятись щодня, що всi шляхи тобi переоранi i що сам деякi переорав…

Л у ч и ц ь к а (полохливо). Невже не змiг би служити? I од матерi б так не залежав…

К в i т к а. Де? Де? Не дратуй хоч мене! На казенну службу я не пiду — нездатен.

Л у ч и ц ь к а (тривожно, з сльозами). Та й я на дорозi…

К в i т к а. Та перестань, з тобою i балакати дружньо не можна: у всьому тiльки себе бачиш, тiльки себе гризеш i другого дратуєш… Що ж тут такого? (Пауза). У мене ще є надiя… Я подавсь до земства i от-от жду одповiдi.

Л у ч и ц ь к а. Так ти будеш по земству служити? Як я рада, як рада! Слухай, ти од мене ховався з цим… Розкажи ж, як, що i до чого? Менi хочеться знати всi твої думки, всi твої бажання i мрiї, щоб разом жити, одним подихом дихати…

К в i т к а (бере рушницю i встає). Пiсля, пiсля… Тепер нiколи… побiжу.

Л у ч и ц ь к а. Таки йдеш?

К в i т к а. Таки йду. (Пiшов).

Л у ч и ц ь к а (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла!.. Йому нудно зi мною… Я йому чужою стаю, а може, й помiхою… Ох, як швидко скiнчився мiй рай! Одцвiли квiтки, i листя опало… (Здригнувшись, провела рукою по чолу). Невже кiнець всьому?! У! Яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справдi, чи не слаба я, — i того менi вбачається все хмурим! Вiн же чесна, хороша, правдива натура… Е! Поки голови не стяли, будемо думать про друге… (Пройшлась коло клумб, зiрвала стокротку i сiла на сходах рундука). Няню! Ви там, у покої?

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!

Л у ч и ц ь к а. Принесiть менi, будь ласка, мою шкатулку.

П а л а ж к а. Зараз.

Палажка виносить шкатулку.

Лучицька i Палажка.

Л у ч и ц ь к а (одiмкнула, розгляда речi). Ось браслет з дорогими самоцвiтами: це менi, няню, перший подарунок пiднесли… Скiльки було щастя, землi пiд собою не чула!.. (Зiтха). А цi сережки брильянтовi менi пiднесли в столицi. Як я боялась там виступати! Все їдно як на катування йшла: як глянула я на обширу ту залу, а там аж чорно од голiв, — так у мене руки i ноги подубли… голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потiм розiйшлась… I-i, господи! Який же гвалт знявся, а в мене од захвату так серце здавило, мало не впала… I цей вiнок там же вiд молодi… (Зiтха). А ось дукач i цi перли од його, од мого сокола… Який вiн тодi був захвачений, сп'янiлий, аж божеволiв! (Притиска до серця й цiлує).