Михайло Старицький - Талан

Лучицька i Квiтка.

Л у ч и ц ь к а (держачись за крiсло, хитається). Ви? Ви тут?

К в i т к а. Я.

Л у ч и ц ь к а (важко дише). А як я просила, благала…

К в i т к а. Над силу…

Л у ч и ц ь к а. А менi б то за жарт??

К в i т к а. За що ж? Нащо ж?

Л у ч и ц ь к а. Щоб не пiти за вiтром… (Силкується перемогти себе). Нема у нас мови… все мертве…

К в i т к а. Стiйте, не женiть мене…

Л у ч и ц ь к а (опускається в крiсло). Сiдайте, Антон Павлович!

К в i т к а (по паузi). Якi ви стали супокiйнi, самовладнi…

Л у ч и ц ь к а. Пора; багато пережилося, багато перемучилось, багато перетлiло на попiл…

К в i т к а (зложив обидвi руки). Єдиная, єдиная!

Л у ч и ц ь к а. Ви знову…

К в i т к а. Я… я… зараз… (Закрива руками очi). Даруйте… несила… (П'є воду i з сльозами в голосi). Тепер тiльки… я зрозумiв, що ви для мене i свiтло, i радiсть, i щастя! Без вас — темрява… Я не здолаю бiльше… У мене горить все… Майте жалiсть! Ох, для чого доля звела мене з вами?

Л у ч и ц ь к а (нарочито дражливо). Для чого ви одiпхнули ту долю? Я тодi була дитиною, ймовiрною, щирою, i, свiте, як я вас любила, кохала! Ви для мене богом були, якому я молилась, перед яким падала ниць… Скажiть ви менi тодi одне тепле слово, i я б за вами на край свiту побiгла, рабою б вашою стала. А тепер я не та: я втратила яснiсть i вiру, я напилася отруйних слiз… Я, нарештi, пiзнала нове життя, повне i обов'язкiв високих, i широкої втiхи…

К в i т к а. Даруйте, простiть, забудьте! Чи я розумiв тодi що? Ну, був обурений гордощами, слiпий був, божевiльний, безглуздий; думками за хмари лiтав, шукав якогось дурману, ганявсь за примарами… i постерегти не змiг, що в польовiй квiточцi — всi пахощi життя, вся краса миру, вся божа правда!

Л у ч и ц ь к а. Не те… а не постерегли ви серця, яке б за вас i в вогонь, i в воду пiшло… А! Що там згадувати? Боляче тiльки, що ви одсахнулись вiд мене так згорда!.. А! Як боляче!

К в i т к а. Або простiть, або убийте одразу! Не карайте тiльки ганебою.

Л у ч и ц ь к а. Я не караю вас, я не серджусь… я навiть вам вдячна, сердечно вдячна: вам тодi легко було мене i згубити… Я себе не тямила, дитиною була.

К в i т к а. Марiє Iванiвно! Марусе! Зоре моя! Не катуйте мене своїм холодом! Не топчiть ногами!..

Л у ч и ц ь к а (ламає руки). Боже мiй! Iдiть, iдiть! Я молю вас… У менi щось надломилось…

К в i т к а. Не женiть мене! Я готовий зараз порвати своє зайве життя! Скажiть менi: "Умри!" — i умру, без вагання умру! Чи вiрите — нi спокою, нi сну… I день i нiч — все про вас… про тебе: очi заплющу — ти, розплющу — ти… Одна думка, одна гадка… Рибонько моя! (Падає на колiна, цiлує їй руки, колiна). Радiсть моя, щастя моє!

Л у ч и ц ь к а (боронячись, встає). Бога ради! Не то я пiду… Це зневага!

К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й менi!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…

К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива…

Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в її високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу їй послужити!

К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною моєю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дарує, i все нудиться за минулим… Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?!

К в i т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була!

К в i т к а (обiйма її), Марусе! Квiточко!

Тi ж i Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадiвши). Можно, можно.

К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…

К в i т к а. А, так кiнець!

Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?

Л у ч и ц ь к а. А вы уже готовы были предполагать… нечто ужасное? (Поглядає з тривогою на Квiтку).