Михайло Старицький - Талан

Палажка, розтопивши коминок, взяла панчоху, надiла окуляри й пiшла в спальню.

Л у ч и ц ь к а. Нi, голубко: i вiн, i я… як брат i сестра, як друзi… Про кохання не може бути й речi…

М а р и н к а. Чого ж то? Хiба пан Жалiвницький… не красень?.. Та лiпшого ж i на свiтi нема, а добрий який, артиста який — а! Сонечко перед ним темне!

Л у ч и ц ь к а. Бачиш, бачиш… (Ласкаво грозить)., Може, всьому тому й правда… але ми побратались, i про iнше — рiч мертва… Та ще й те: сiм'я — це закуток скритий, а iскуство веде нас до всесвiтнього храму; у шкаралущi сiмейнiй ми служим тiльки собi чи своїм дiтям, а у працi художнiй ми повиннi людям служити, цiлком себе оддавати миру, громадi. Для того-то сiм'я i не може миритись зi сценою, бо одна однiй буде шкодити: або зрадиш дiтей, або зрадиш громадську одправу…

Маринка розводить руками i виходить не розумiючи.

Лучицька i Квятковська.

К в я т к о в с ь к а (в дверях Маринцi). Лежить? Встала? (Побачивши). Боже мiй! Вона вже тут, моя Муся! (Обнiма). Як я рада, як я рада! Моя цяцяна! (Знову цiлує). Чи вiриш, не мала часу забiгти, — замучили, просто замучили: i там грай, i там грай…

Л у ч и ц ь к а. Тобi ж краще — обiграєшся.

К в я т к о в с ь к а. Ну його! Менi аби менше… менi краще "люлi"…

Л у ч и ц ь к а. Катрусю! I тобi не сором з такою недбалiстю до сцени касатись?

К в я т к о в с ь к а. Та мене наганя i отой противний…

Л у ч и ц ь к а (усмiхаючись). Невже?

К в я т к о в с ь к а. Ти що-небудь чула? Брехня, брехня! (Замiшавшись). Моя Марусенько, моя цiпонько! (Цiлує), їй-богу, брехня! Я тобi пiсля шепiтну, хто менi до вподоби… (Буцiм збентежено). Так отой смiв менi нав'язувать твої ролi… а я й руками, й ногами…

Л у ч и ц ь к а (щиро). Чого ж? Спробуй, голубко! В тебе є талан, тiльки дбай. Не все ж тобi реготух та цокотух грати, треба й до поважнiшого братись…

К в я т к о в с ь к а. Пiсля тебе? Пiсля Лучицької? Та швидше вмру!

Л у ч и ц ь к а. Що ж? Хiба мої ролi заказанi?

К в я т к о в с ь к а. Борони боже! На яку-небудь хвилю i стати на глум, на публiку! Йому то дарма, а менi яке катування! Ти — як богиня, як не знаю що, моя брильянтова! Як я тебе люблю! (Цiлує).

Л у ч и ц ь к а. Чого ж такою полохливою бути? Я ж не вiчно на ролях, — я можу й вийти…

К в я т к о в с ь к а (радiсно). Як? То правда? У нас чутка йде…

Л у ч и ц ь к а. Я не кажу напевне, а все може статись…

К в я т к о в с ь к а (з захватом). Невже? (Похопившись). I не думай i не гадай: ми без тебе загинемо… Я до тебе, моя цяцяна, так прив'язалася, так прив'язалася… Так тому правда, що той хапа?

Л у ч и ц ь к а. Хто? Хто мене може вхопити?

К в я т к о в с ь к а. А Антось! (Пiдморгнула).

Л у ч и ц ь к а. Схаменись, що тобi в голову впало?

К в я т к о в с ь к а (пiдморгуючи). Бач, мене дорiкаєш, а сама подрузi не хочеш признатись.

Л у ч и ц ь к а (збентежено). Годi, не пустуй! То чиїсь жарти чи плiтки: нiхто мене не вхопить i з мого шляху не зiпхне! Чи тут, чи iнде, а я мого свiточа з рук не впущу!

К в я т к о в с ь к а (лукаво). А свiточ хiба помiша? Байдужiсiнько!

Л у ч и ц ь к а. Тобi жарти, а менi боляче…

К в я т к о в с ь к а. Ну-ну-ну! Не буду бiльше! (Цiлує). Так ти на масницях грати не будеш?

Л у ч и ц ь к а. Не знаю.

К в я т к о в с ь к а. Ну, то прощавай, моя яскулечко: треба на репетицiю бiгти… А ми всi так за тобою, так за тобою… мов у жалобi… Ну, будь же здоровенька та веселенька та нас швидше потiш!

Обнявши, виходить, але зустрiчається в дверях з Кулiшевичкою й зупиняється.

Тi ж i Кулiшевич.

К у л i ш е в и ч. Куди розiгналась, дзиго? Постривай! (Лучицькiй). Уже тут? Ну, хвалити бога, а то всiх налякала… (Обнiма). Змарнiла, змарнiла… Ну i чого б ото, Марусе?

Л у ч и ц ь к а. Так чогось… простудилась, певно.

К у л i ш е в и ч. Чого доброго! А у нас брешуть, що нiби посварилась…

Л у ч и ц ь к а. З ким?

К у л i ш е в и ч. Та, не тобi кажучи, чи з Жалiвницьким, чи з Квiткою…

К в я т к о в с ь к а. З Квiткою, з Квiткою.

Л у ч и ц ь к а. З якої речi? Це мене просто iритує: нема чого, так хоч брехати з нудьги i другого вплутувати… (Скида шаль i вiялом почина махать у лице).

К у л i ш е в и ч. Та ти плюнь! Бачиш, вiн, нещасний, ника усюди, як тiнь сновига… ну, так вони i постерегли…

К в я т к о в с ь к а. Та й Жалiвницький волосся собi рве…

Л у ч и ц ь к а (нiяково). I не нещасний, i не сновига… а тiльки у кожного очi великi: всякому до мене дiло, всяк хоче покопирсать у чужому серцi…

К у л i ш е в и ч. Та цур йому, годi! Не варт i гнiватись! (Обнiма). От приходь на сцену, так всiм i роти зацiпиш!

Л у ч и ц ь к а. Ще не знаю… сили нема.

К в я т к о в с ь к а. Краще поберегтись.