Михайло Старицький - Талан

К о т е н к о. Уже знов? Яка ти чудна та нерозсудлива! Що ж я маю чинити, коли публiка кричить: "Подавай Лучицьку!" Менi її власною шкурою не учити: вона нам грошики дає, вона нас годує, значить, повиннi ми її слухатись…

К в я т к о в с ь к а (вередливо). Ви перше не те кричали: ви не вважали на неї, не вважали на збори, а менi давали ролi, не спиняли мого розвитку.

К о т е н к о. Дурна ж ти: хiба тодi менi що болiло? Чужими боками можна боротись, а своїми дошкуля…

К в я т к о в с ь к а. Поки чужi боки були, так i дихати було вiльно, а як прибрав до рук, так тiльки про одного себе й дбаєш, зажера ненатлий!

К о т е н к о. Та не кричи, — от наказанiє! Ти б то уже грошей не любиш? Чим бiльше в касi, тим краще й тобi.

К в я т к о в с ь к а. Не хочу я грошей; я тобi ними в вiчi жбурну.

К о т е н к о. А я пiдберу й заховаю.

К в я т к о в с ь к а. У, огидливий хапуга! За що я загубила свiй вiк молодий? (Плаче). Нащо вiддала скарб свiй дiвочий?

К о т е н к о. Недержаний трохи…

К в я т к о в с ь к а. Що-о? Що? Та я тобi очi видеру!

К о т е н к. о (одступа). Но-но! Стiй-бо! То я про себе…

К в я т к о в с ь к а. Про себе? Ну-ну, пожди! Ти щось починаєш знов подлювати? Поки оте кошеня не прибилося, поти й життя було!

К о т е н к о. Впроголодь…

К в я т к о в с ь к а. Не тобi тiльки, кабанюцi! А хористки? Не порався хiба з них талани робить? Га?

К о т е н к о. Ну, вже завела! Пiшла згадувать… От напасть! От влопався!

К в я т к о в с ь к а. Не бiйсь, так од мене не одчепишся! Може, я й сама тобi плюну межи очi, а доти не подарую свого! Знаю, знаю, певно, уже закортiло панiї, яку за патли вигнали з двору? Заманулося сухотньої повiї? Закохався у дохлу Лучицьку?

К о т е н к о. Та схаменись!.. (Одступа).

К в я т к о в с ь к а (напором). Мовчи! Бачу, бачу! Од того ти їй i потураєш! Перше, як гнав її, - то й незугарна, i неталановита, i приндя, а тепер уже й талан розшукав богорiвний?

К о т е н к о. От злигався!.. Та що ти собi…

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? Начитуєш, як менi, поки не стала полюбовницею твоєю?

К о т е н к о. Та одсахнись! (Тiка).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитуєш? У, як пiймаю, — начитаю i я!

К о т е н к о. Та… що ти… (Тiка далi).

К в я т к о в с ь к а. Мовчи! Начитаю!

К о т е н к о (у дверях). Тпху! Сатано! Тiкати, чисто тiкати!

Квятковська i Юркович.

Ю р к о в и ч (вбiга з галасом). Квiточко пишна! (Цiлує руки). Уф, яка прелiсть! Як розцвiли, як розвернулись! Красуня, богиня! А очi, очi! Найкращi зiрки з неба украли… I вас бог не кара?

К в я т к о в с ь к а (важко дише, хоче затаїть гнiв). Кара, iменно кара, i кара жорстока.

Ю р к о в и ч. Я помолюся за вас… може, умилосердю небо…

К в я т к о в с ь к а. Ще бiльш розгнiваєте: отакий грiшник i буде молитись? Грiшника вiзьми за адвоката, то й сама вскочиш у грiх, а я дитинка манесенька…

Ю р к о в и ч. Манесенька та гарнесенька! Ще ручку, ще й другу! (Цiлує). Антик! Я страшенно вам рад, страшенно… I вся публiка… Я тепер уже рецензентом став…

К в я т к о в с ь к а. О?! Цяця! (Опанувавши себе).

Ю р к о в и ч. I Лучицька з вами?

К в я т к о в с ь к а. Та з нами ж… А вам уже тьохнуло серце?

Ю р к о в и ч. Байдуже! Вона актриса — правда; але я сподiваюсь вами тепер тiшитись… Гомiн дiйшов i до нас.

К в я т к о в с ь к а. Не знаю, чи й побачите навiть мене: я тепер бiльше гуляю… От i сьогоднi вiльна.

Ю р к о в и ч. Яким робом? Перли не ховають, а показують…

К в я т к о в с ь к а. У нас тепер мода на Лучицьку, i мода найбiльше у режисера.

Ю р к о в и ч. Що-о? Не розумiю… Хiба єсть чого такого?

К в я т к о в с ь к а. Либонь… Бачите, я помарнiла, стала незграбною, худесенькою, манесенькою… Он якi руки стали тонюнi!

Ю р к о в и ч (цiлує вище лiктя). Уф, рученята у вас — аж пече, як торкнешся, як самий кращий єдваб! А самi… Та хай його маму мордує, отут зараз умру — i вас заарештують за душогубство.

К в я т к о в с ь к а. Бiдненький Абрамочка! А заступатися за манюню будете?

Ю р к о в и ч. Дайте ножа… Нi, краще — серце, а я й сам вiзьму ножа i пiду всiх рiзати!

К в я т к о в с ь к а (кокетує). А все-таки Лучицька…

Ю р к о в и ч. Але! Яким побитом вона знов у вас опинилась? Вона ж тодi, по сезонi, зараз повiнчалась i поїхала, кинула трупу; ми i в газетi оповiстили, i трошки слiз зронили… Я навiть за тi сльози взяв двадцять три карбованцi…

К в я т к о в с ь к а. Ну, так ото… побрались i згинули з ока, а ми й забули: граємо собi… Я широко ступила… драматичнi ролi взяла i жодної не впустила… Публiка мене прийма — страх, преса озивалась з захватом… А що то ви заспiваєте?

Ю р к о в и ч (наспiвує). Кохаю, кохаю i буду кохати…