Іван Багряний - Розгром

ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:

— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері… Правда ж це добре, гер Матіс?..

МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!

ОРТСКОМ.:

— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався… Ви дуже мила господиня… З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик…

ОЛЬГА сміється:

— Я, здається, забагато перечу… А Ви не звикли…

— Можливо…

ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:

— Що ж зробиш… Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення… Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище… Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі… Чи не так, гер Матіс?..

МАТІС трохи іронічно:

— Ви говорите щось дуже загадково… і кручено… Як кожна гарна жінка… Гм… Це, далебі, для більшої романтичности…

ОЛЬГА:

— Можливо… (насмішкувато)… Спеціяльно для Вас…

ОРТСКОМ.:

— Прошу, прошу!.. Знаменито… То по вашому, ми люди обмежені?..

— Ні… Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі… Що ж до нас… Гм… Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте… І ніколи, мабуть, не збагнете…

МАТІС:

— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому…

ОЛЬГА, граючи в шахи:

— Чи ж вже перекреслили?..

— Безсумніву…

— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..

ОРТСКОМ.:

— Все, все ясно, мила пані… Все ясно…

МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки…

ОЛЬГА:

— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка…

ОРТСКОМ.:

— Тобто?… Ну й ну… (засміявся голосно).

ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю…

ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило…

МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:

— Скажіть, чия це бібліотека?

— Моя… (озвалась Ольга).

— А от ця книга?..

ОЛЬГА, сміючись:

— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.

— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..

— Напевно…

ОРТСКОМ.:

— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою… Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс… І то Ви все перечитали?

ОЛЬГА іронічно:

— Все можливо, гер…

— (перелякано) — І Маркса?!.

— (знизала плечима) — І це можливо…

— І Ніцше?..

— І Ніцше…

ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:

— Уявляю… Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..

— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати…

— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило…

— Часом як…

— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка… І ваше призначення…

— І моє призначення, гер Комендант?..

— Слугувати мужчині… (недвозначно глянув у бік Матіса).

ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:

— Я знаю нову … теорію… яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей…

МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги… Оглядав її груди, плечі, обличчя… Мружив очі… Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди… Надзвичайна жінка…

ОРТСКОМ:

— Знову ваш язик… Куди це Ви стріляєте?..

ОЛЬГА наївно:

— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки , культ слугування їй, її красі і материнській місії…

ОРТСКОМ засопів:

— Так… Культ чарівної жінки…

ОЛЬГА:

— Так… Без ріжниці її державної приналежности…

ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.

ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув… Покрутив головою іронічно…

МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:

— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки…

ОЛЬГА:

— Авжеж, авжеж… (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід… (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).

ОРТСКОМ:

— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним «Опелем», га?.. А перед тим… Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.

МАТІС:

— Рація…

ОЛЬГА зідхнула надто щиро:

— Гай-гай… Не вмію… (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от… (глянула раптом усторч) — Ви «тоді» грали «БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ»… Що Ви собі думали?.. Ні, не так… Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..