Іван Багряний - Розгром

— Який жах… Ольго!.. Який, який жах…

ОЛЬГА здивовано:

— Ти став боягузом?!. (сідає до рояля, задумано щось награє, хмуриться…)

МАКСИМ гірко:

— Я не бачу виходу… Ні, я не бачу перспектив… Руїна… (посміхнувся) — Не даром поети римують — «Україна — руїна…» (зідхнув тяжко). Нема… нема перспектив…

ОЛЬГА звелась, хруснувши пальцями енерґійно:

— Неправда, Максиме!.. Що ти не бачиш — це правда. Але неправда, що їх нема… Перед нами з тобою… беручи в мільйонній цілості — грандіозні перспективи… І ми до них ідемо!.. Тяжко їх проглянути крізь дим і сморід цієї паскудної епохи… Тяжко вірити в них, коли гори жертв заставили обрії… Але вони є!.. І ми до них маршуємо… Гм… Це покищо не марш переможців, ба, це — марш каторжників, але то неважно… Ми маршуємо невблаганно і таки до них… І ми дійдемо, Максиме… Ти — Комбриґ, — і Я… і Сашко і Остап… і Альоха… І ось Гриць… і Катря… І рештка твоєї бриґади й інших незчислених бриґад… І он вони — (показує на портрети)… Сотні й тисячі нас — вчорашніх пастухів і наймітів, — хіба ми не ті, що маршуємо крізь вітри й бурі… Ми йдем до свого таки… І можна крізь всі ці завірюхи і свист лихоліття прочути нашу ходу, ходу все наростаючим темпом…

Слухай, Комбриґ!.. З нас з тобою без сумніву здеруть шкуру… Нехай… Ще з сотень тисяч здеруть шкуру… Нехай… Але не їм — не цим завойовникам рудим і брунатним — належить майбутнє… НАМ належить майбутнє, товаришу Комбриґ!.. І тому вони з нас з живих здирають шкуру…

МАКСИМ, хвилюючись:

— Слухай, Ольго!.. Це так. Я в це вірю… Але от сьогодні?!. Сьогодні?!. Ах, моя бриґада!!.

ОЛЬГА похмуро:

— Що ж… Матимеш армії… А не ти — то інші, що стануть на твоїм місці, матимуть… Але матимуть! І водитимуть їх… З тих самих Лубенців, Херсонців, Охтирян…

МАКСИМ:

— Але сьогодні, Ольго, сьогодні !.. (гірко дивиться на руку, стискає пальці в кулак) — Ось моя сила і ось моя голова — і… і я йшов, щоб сьогодні творити історію, вогнем і мечем… Нашим вогнем і нашим мечем…

ОЛЬГА з тихим смутком:

— І я, і ти, — ми шалено прагнемо, ми хочемо, але… цього замало ще… (зідхає) — Я думаю над тим… Так, це трагічно… На цей раз наш час ще не вибив для переможного бою, Комбриґ… Але він ось-ось надходить… Тим часом ми б’ємось і будемо битись, — але то все в страшному хаосі, бо не мали ще змоги розставити всі сили і скоординувати… Ми виграємо аж тоді, коли нам дадуть змогу підвестись бодай на одно коліно… Тоді ми двом силам зможемо протиставити рівнозначну третю… І це буде… Історично — ми до того йдемо, Комбриґ. Нам потрібен уже лише отой «випадок», що допомагає поваленому безнадійно, ніби, нагло вивернутися з довгого лежання на «лопатках»… І тоді, Комбриґ, ти поведеш бриґади… А Альоха поведе ескадрильї… Сьогодні ж… Сьогодні ми виграємо в іншому бою!.. Хіба ти не бачиш?..

МАКСИМ понуро:

— Сьогодні, Ольго… Ось ми розтоптані, збезчещені, скромсані геть — ціла нація… І нізвідки ні порятунку… ні допомоги, от… Де перспектива, Ольго?.. Що робити?.. (стискає й розправляє пальці п’ястука)… От я — комбриґ — питаю в тебе… І Альоха питає десь… всі ми…

ОЛЬГА:

— Максиме… (зідхнула смутно) — Це ясно, що двох таких колосів сьогодні ми не повалимо мілітарно… Ані обох разом, ані поодинці… Це ясно… Але у цій безвиглядній боротьбі нам мусить бути ясно й інше — і в цьому мусить бути джерело нашої сили, друже, — а саме… Чуєш?.. Цю війну як і всі попередні бої… Так, так… все ж таки виграємо ми!.. і то перед обома супротивниками… Не фізично, ні!.. Ми її виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… Так, як виграв колись біблійний Христос… І тут навіть смерть і кромсання нехай нас не страшать…

МАКСИМ зробив жест… ОЛЬГА:

— Ти не посміхайся, Максиме, а ось слухай, — ти можеш бути атеїстом… але Христос виграв саме тому і тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда є такаж безсмертна… От.

МАКСИМ посміхнувся, тихо:

— Дитинство… Прекрасне моє дитинство… Наївне і прекрасне… (раптом, відсапнувши) — Це правда, Ольго… Але що ж має сьогодні робити комбриґ ?!.. Скажи…

ОЛЬГА тихо:

— Ти сам знаєш, що має робити комбриґ…

МАКСИМ:

— Комбриґ має бути готовий для «Завтра»?..

— Не тільки…

МАКСИМ посміхнувся з полегкістю, ніби щось знайшовши:

— Значить… сьогодні?.. (озирається й зміненим голосом) — До речі, я не маю жодних документів… та ще й ранений… Я, як зацькований вовк… Тут небезпечно — і для мене й для вас, друзі…