Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Лаура зраділа, що цілісіньких п’ятнадцять діб почуватиметься повноправною хазяйкою обійстя. Пітер також був не з тих, хто гаятиме час. Скориставшись нагодою, що його не контролюють, він безперервно сидів удома перед телевізором, а вечорами збирав гучні компанії.

«Радіє народженню дочки», — виправдовувала його Лаура. І дійсно, жінок до себе він не кликав, самі лише чоловіки, які напивалися до божевілля, повзали по хаті, блювали та спали де впадуть.

Українка чемно та віддано виконувала покладені на неї хазяйкою обов’язки, які тепер поширилися і на Пітерових друзяк.

І все б нічого, якби в один із таких днів Пітер не почав до неї залицятися. Жінка списала все на дію алкоголю й вирішила не надто на цьому зациклюватись. За тиждень пиятики припинилися через печінкове захворювання хазяїна квартири. Лаурі довелося доглядати не лише малого Уве, а і його недолугого батечка, який щосили стогнав, лежачи на дивані. Приходив сімейний лікар, виписав пігулки, які домашня робітниця одразу принесла з найближчої аптеки.

Пітер чекав на неї в трусах, хоча лікаря він приймав у піжамі.

— Йди до мене, чого бігаєш? — улесливо потягнувся до смачного точеного тіла Лаури.

Вона не відразу допетрала, що чоловік говорить серйозно, а вже коли кинула погляд на його труси, посмішка на обличчі жінки перетворилася на гримасу здивування. Поки боролася з сумнівами, німець міцно обхопив її й почав мацати. Лаура мовчки пручалася, вдивляючись широко відкритими очима в обличчя чоловіка. Зараз він був геть іншим. Важко дихав, щось промовляв німецькою скоромовкою, чого Лариса не могла зрозуміти достеменно, але інтонації не залишали ілюзій щодо серйозності намірів.

— Не треба, — попросила й легенько відштовхнула наполегливого німця в груди.

— О-о-о! Мені це подобається, — зізнався. — Вдар мене, — попросив.

«Боже, та що ж це коїться?» — перелякалася і щодуху врізала Пітеру межи очі.

Той зішкулився, схопився за обличчя й вигукнув:

— Шайзе!

Лаура, схопивши в коридорі кофтину й сумку, вибігла з квартири.

Побрела вулицями, час від часу дивилася на подарований Хеленою наручний годинник, аби не запізнитися за Уве в садочок. Ішла як уві сні. «Що тепер? Потрібно або йти від них, або лягати під хазяїна… Не можу. Хелена без мене не впорається… І Василько не матиме гарного життя, якщо його дурна мама не привезе йому грошей… Поскаржитись Хелені? Ні! Не варто. Скоріш за все, він просто дуріє. Як тепер повертатися, як дивитися йому в очі? Боже! Я ж йому ніс зламала…»

Жінка спинилася й роздивилася довкола. Перед нею простяглася Алея Лип. Пані Шимонко повільно крокувала вулицею, прискіпливо вдивляючись в обличчя перехожих. Хотіла зрозуміти, які вони, ці німці, що за люди. Бо два місяці жила ніби під скляним ковпаком. Лише викреслювала дні, лише чекала того найдорожчого числа, коли повернеться додому. «Невже усі вони — покидьки?.. Але ж і Пітер не такий… Просто… Просто…» А що «просто», вона не могла з’ясувати.

Несподівано, кинувши погляд на одну з лавок, побачила знайому постать. Спиною до неї сидів Сергій, а навпроти нього — незнана, модно вбрана, усміхнена і щаслива жінка. Незнайомка лагідно зазирала родичеві Лариси в очі, щось емоційно розповідаючи. Сумнівів у Лариси не виникало — вони закохані. Співрозмовниця Сергія відчула, що на них дивляться, різко перевела погляд на високу молодицю й запитально метельнула головою знизу вгору, мовляв, що таке, чого стоїмо вирячившись? Лариса хотіла дременути чимдуж, аби уникнути конфузу, але не встигла, бо той повернув голову в її бік.

— Лариско! — зірвався з місця.

Лаура подалася до знайомця.

Сергієва пасія залишалася на місці, кидаючи несхвальні погляди на, як їй здавалося, суперницю.

— Познайомтеся, — не вагаючись, запропонував чоловік, за руку підвівши Ларису до коханки. — Це Лариса, моя… родичка. Ти ж мені родичка, чи як? — Він усміхався, і ця невимушеність передалася Лаурі.

— Тепер я Лаура, — кинула Сергієві та простягла руку до красуні на лаві. — Іх бін Лаура, — вимовила, вважаючи, що Сергієва обраниця — німкеня, бо ж виглядала вона у своєму стильному бузковому пальті приголомшливо.

Та, закинувши голову, розреготалася що є сили, за хвильку, коли стихла перша реакція, підвівшись, потисла Лаурі руку сильно, по-чоловічому, й вимовила:

— Іх бін Таша, — педалюючи на поганій вимові. Тоді додала українською: — Прошу зауважити, не Таше, що означає — сумка, а Таша, що означає — Наталка. — Знову розсміялася і всілася на лаву.