Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.

Мама Зіна голосно видихнула повітря, яке накопичилося в легенях за п’ять хвилин таких підрахунків.

— Ремонт зробимо, — задумливо дивилася на облізлу стелю.

— Васюні черевички куплю, такі модні, німецькі. І комбінезон на зиму…

Так і поснули.

…Лариса прокинулася в потязі міжнародного сполучення, коли під’їжджали до Берліна. Витягла з кишені маленьку фотокартку сина, поцілувала міцно і приготувалася до року життя без нього.

У районі Марцан, куди й прямувала новоспечена гастарбайтерка, в п’ятикімнатній квартирі на шостому поверсі десятиповерхового панельного будинку зразка соціалістичної архітектурної школи мешкали пани Квасіне. Чоловік, дружина та трирічний хлопчик. Дружина Пітера Квасіне Хелена була вагітна другою дитиною, за кілька місяців мала народити. Для Лариси ця родина була знахідкою, бо вони розуміли російську. Насправді прізвище батька Пітера звучало в молодості по-іншому — Кваснін. Він утік із СРСР до Німеччини у сімдесятих, одружився з німкенею, й у них народився Петро. Хелену ж привезли до країни вже в доволі дорослому віці, їй було дванадцять. Батьки родом із Поволжя, етнічні німці.

Онімечені росіяни готувалися до зустрічі з нацупленими зранку широкими посмішками-масками. Радіти по-справжньому вони ще не могли, бо кожного шкребли зсередини сумніви. «Яку ще стару шкапу нам підсуне попередня мегера, шльосен-бльосен[55]?..» — подумки лаявся глава сімейства. «Напевне, також німецькою ні бум-бум… Намучилася з тією, ще мучитися з цією», — розмірковувала молода фрау Квасіне, випустивши з уваги, що вповні знає мову, яку розуміють українські гастарбайтери, деякі навіть більше, ніж рідну. «Плюну на неї», — малолітній нащадок планував виконати свій задум, щойно чужинка увійде до квартири.

Лишень двері відчинилися, тато малого, зиркнувши раз на майбутню хатню робітницю, встиг подумати: «О-ля-ля!», а мама щось на кшталт: «Шайзе[56]!» Уве Квасіне, набравши якомога більше слини, смачно висадив на спортивну кофтину Лари чималого слиняка, який повільно поповз донизу. Батьки бешкетника зазвичай не надто переймалися, коли той робив щось подібне з попередньою домогосподаркою — сільською жіночкою невизначеного, майже похилого віку. Та тепер ситуацію потрібно було рятувати. Перед німцями стояла некоронована міс Всесвіт, і була ця дика постсоціалістична красуня підступно обпльована юним представником демократичного світу.

Пітер метнувся витирати долонею синову слину, але його зупинила дружина, якій, напевно, не до вподоби було, щоб її законний чоловік торкався цього досконалого тіла, нехай навіть через тканину. Хелена простягла Ларисі паперову хустинку, посміхнулася нервово й сказала: «Халльо!», піднявши долоньку й поворушивши пальчиками.

Новенькій показали її кімнату, ще раз представили підопічного Уве, якого встигли причесати й змусити висякатися. Детально обговорили умови оплати й обов’язки. Наостанок домовилися, що будуть називати її Лаура. Мовляв, коли дивляться на неї, на думку спадають нетлінні поезії Петрарки.

Велика квартира умовно поділялася на дві автономні території. Довжелезний коридор виступав нейтральною зоною. Кухня, суміжна з кімнатою Лариси, дитяча, Ларина опочивальня з виходом до окремої туалетної знаходилися під юрисдикцією українки. Чоловіковим кабінетом, родинною спальнею, вітальнею, гардеробною, яка не вважалася кімнатою, але займала найбільшу площу, та по-королівськи просторим суміжним санвузлом користувалися лише хазяї. Навіть хлопчиську не завжди дозволялося забігати на територію батьків, коли вони були вдома.

Пані Шимонко мала заводити білявого шибайголову до дитячого садка. За час, що їй розв’язувалися руки, мусила дати лад усьому помешканню, попрати, попрасувати, приготувати обід і вечерю — нічого надзвичайного, все як удома. А за це ще й платитимуть. Дуже добре платитимуть.