Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Потім Лариса перестала відвідувати стадіон. На радість мамі забула про мрії вступити до фізкультурного й пішла на філфак. Перший рік не вступила, їй прямим текстом повідомили, що це коштує грошей, яких у родині Шимонко не було зроду-віку.

— Погано готувалася, — щодня пиляла мама. Вона-бо відмовлялася вірити, що до інституту вступають лише через хабарі й блати.

Повз таку красуню, як Лариса, не міг пройти жоден потенційний кавалер. Їй ставили непристойні питання, завуальовані під жарт, на вулицях, у транспорті й магазинах представники чоловічої статі різних вікових категорій.

Карі її очі світилися особливим вогнем, бо відтінялися світло-русявим волоссям. Це робило світлошкіру красуню дуже привабливою. Густі брови дівчина не вискубувала, бо терпіти не могла біль, викликаний видиранням волосин. Він відлунював десь у п’ятах. Підборів ніколи не носила, соромилася свого зросту. Ця природна закомплексованість робила її ласим шматочком в очах чоловіків. Але характер у дівчини був чоловічий, загартований спортом. Вона не вміла фліртувати, не загравала й не стріляла очима. Хоч їй і було приємно чути компліменти на свою адресу, все ж відчайдушно давала відкоша кавалерам. «Бойова!» — казали про неї.

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.

У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.