Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Покої Лариси не мали ознак індивідуальності, на відміну від хазяйських. От де було безліч симпатичних дрібничок, дорогих і не дуже, вишуканих і позбавлених слідів художнього смаку. Все це попримощувалося на делікатних столиках, етажерках і стелажах. Кабінет хазяїна, пофарбований у дивний, як для житлової кімнати, темно-зелений колір, був мебльований двома шикарними шкіряними кріслами й вишуканим столом із червоного дерева, на якому розміщувався недешевий комп’ютер фірми «Apple». Полиця з вагомими, як за розміром, так і за оздобленням книжками тішила око. Персидський килим трохи дисонував із меблями, бо був дещо вичовганий і призначався для того, аби приховати неоковирну підлогу. В тон килиму були дібрані оксамитові фіранки з золотавим орнаментом. Штори важкими хвилями звисали уздовж двох вікон. Бронзова статуя здибленого коня та мармурова рожева Афродіта з руками невідомого, скоріш за все, сучасного скульптора наводили на думку, що хазяїн — людина, близька до мистецтва.

Інші кімнати були облаштовані не настільки ретельно, та язик не повертався називати їх порожніми чи такими, з яких хочеться скоріше вискочити. Стіни дитячої, стилізованої під піратського човна, де головним флібустьєром був, авжеж, Уве, прикрашали шпалери з зображеннями Веселих Роджерів[57] та кривих ятаганів, схрещених із шаблюками. Над дитячим ліжечком майорів чорний прапор із тією ж атрибутикою. «Бракує фотокарток жертв», — подумала Лара й усміхнулася. Усвідомила, що цьому схожому на ангела хлопчикові не личили б машинки-роботи, ведмедики-зайчики чи кубики-головоломки. З Уве перло піратство, попри золотаві кучерики і блакитні очі. Дитя дивилося на новеньку няню з бажанням витворити щось заборонене. Кусаючи дрібними зубками губу, смачно потягло у себе шмарклю, що підступно виповзала зеленою доріжкою з однієї ніздрі. Лаура здригнулася. Згадалося старе кіно про ватажка червоношкірих, і засвербіло у вусі від передчуття складної виховної роботи.

— Сьогодні ти можеш відпочивати, — солодко повідомила Хелена. — Сходи у місто, роздивися. Завтра о сьомій підйом. Я покажу тобі дорогу до садка. А тоді вже сама — розгойдуватись немає коли.

Лаурі зовсім не хотілося блукати чужим Берліном. Але лишатися у квартирі не було сенсу. По-перше, жінка не мала ніякого уявлення, що їй робити у незнайомій оселі, по-друге, припекло поплакати, а по-третє… «Ні, нічого», — відмахнулася Лариса від спогадів про Василька.

Лариса не могла згадати, де вона бродила і що бачила. Пам’ятає лише бруківку. Ходила довго, аж до смерку. Дві години йшла в одному напрямку, нікуди не звертаючи й дивлячись виключно під ноги, а тоді, зиркнувши на годинник, різко крутонула та подалася тим самим шляхом назад. От і все ознайомлення з містом.

Зі своєї кімнати чула, як товклися за стіною, як Уве верещав і відмовлявся лягати спати, як знеможена Хелена пошепки погрожувала йому. Ларисі стало сумно й самотньо в кімнаті, де, окрім розкладеного дивана й великої картонної коробки для постільної білизни, нічого не було. Навіть вікна не прикрашали бодай якісь фіранки. Стелі в будинку були високі, вікна здоровенні, кімнатка вузенька й холодна. «Найголовніше — не розкисати!» — наказала собі Лара й легенько пошкреблася у двері, які вели з її «апартаментів» до «піратських». Там затихли, прислухаючись.

— Йди відпочивай, — увійшовши, звернулася до хазяйки. — Я спробую сама.

Хелена, в якої від тихого плачу почервонів ніс і дрижала нижня щелепа, не вагаючись пристала на пропозицію, кулею вилетіла з дитячої. Лариса знала, що мати стоїть у коридорі, підставивши вухо під двері, сама б так зробила.

— Ну що, пірате? — запитала Лара українською.

Той, почувши незнайому мову, затих, роззявив рота і вдивлявся в новеньку мученицю з особливим інтересом.

Нянька досить швидко вклала хлопчика, розповідаючи йому казки, які ще позавчора читала синові. Довго сиділа на підлозі, просунувши руку крізь дерев’яні ґратки ліжка, щоб тримати Уве за пухкеньку ручку. За півгодини маля засопло. Українка вивільнилася та навшпиньках пройшла до себе. Вляглася. Двері, що вели в спільний коридор, прочинилися, Хелена послала українці повітряний поцілунок та, осяяна радістю, зникла.

На Лауру крізь шибку витріщився повний місяць і не давав їй спати до півночі…

— Мамі! Мамі! — кричав хтось.

Лариса після третього крику рвонулася з ліжка й, не розрахувавши його ширину (вірніше, вузину), гепнулася на підлогу. Від удару прокинулася остаточно. З дитячої її кликав Уве. Годинник показував п’яту. Надворі було ще темно. Лаура вилаялася пошепки та почовгала до крикуна. Той підступно посміхався, стоячи в ліжку, та дитячою мовою пояснив українці, чого хоче. Нянька повернулася до своєї кімнати, взяла ковдру та попхалася назад. Вляглася біля ліжечка-галери, простягла малому руку, в яку той одразу міцно вчепився, заснула майже одночасно з Уве.