Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Ні, Нато, — відмовлялася, — я вже якось пересиджу.

— А ти розкажи хазяйці. Чого мовчиш? — Таша вигадувала все нові й нові методи боротьби з сексуальними домаганнями.

Подруги частенько зустрічалися, Ларисі вдалося відвоювати для себе два вихідні, як у білих людей. Сідали у затишному кафе, пригощала завжди Таша, бо Лаура не могла дозволити собі щось більше, ніж склянку води.

— Вона не повірить, — хитала головою сумна подруга. — От кому б ти повірила — власному чоловікові чи якійсь приблуді бозна-звідки?

— От зуб даю, приблуді! — нервово засміялася Наталка. — Чоловіки всі — гади. — Поміркувала й випалила: — Хоча ні, не всі! Це кому яка доля випадає.

— Доля?

— Ну, так. Знаєш, от дивлюся навкруги… — Таша розвела руками, не зважаючи, що на неї звертають увагу клієнти кафе: незграбна старенька в потворних окулярах, симпатична товстуха, що сидить навпроти, чорношкіра модниця з фарбованим у декілька кардинально відмінних кольорів волоссям та трійко школярок-щебетушок. — У всіх є пара… — Тоді роздивилася, що її слова розходяться з реаліями, й зайшлася сміхом. — Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний.

У цей час до кафе зайшов плюгавий товстоносий огидний мужчина.

— Пішли звідси, — пересилюючи напад сміху, попросила Лаура й витягла Ташу на велелюдну вулицю.

Берлін був гарно вбраний до Різдва. Різнокольорові ліхтарики казково оповивали стовбури дерев. Легкі сніжинки кружляли у повітрі. Поміж звичайних городян снували Санта-Клауси, всміхалися, роздавали невеличкі льодяники на патичках. Звідусюди линули запахи ванілі, смаженої капусти, ковбасок, чувся сміх. Місто наповнювалося святковим духом.

Заробітчанки незчулися, як дійшли до величезного магазину «KaDeWe» — мекки для фанатів всесвітньовідомих брендів. За місяць до свята тут починається шалений розпродаж, а за декілька днів до Різдва — суцільна божевільня, бо сукню від «Gucci» можна купити за таку ціну, як просте лахміття. Наталка захоплено торочила Ларисі про останні тенденції, кольори сезону та силуети, на які варто звернути увагу.

— Я все одно нічого не купуватиму. — Лаура чинила опір подрузі, яка, втративши орієнтири, тягла її до торговельного центру.

Всередині — безліч народу, але не такого, як Лара звикла бачити на вулицях віддаленого від центру району Марцан, де стикалася зазвичай зі студентами в обвислих вилинялих футболках і подертих джинсах, матусями в розтягнутих та ніби знятих із чужого плеча сукнях, старенькими фрау та герами, вбраними згідно з модою їхньої давно зів’ялої молодості.

— Йоксель-моксель… — лише вичавила з себе збита з пантелику Лаура, опинившись серед володарів хутряних накидок, французьких парфумів, що від них можна було збожеволіти, не рушаючи з місця, шелестких шовкових суконь, вишуканих чоловічих костюмів, од яких приємно тягло сигарами й дивними квітково-полинними запахами.

— Йоксель-моксель? — пхикнула Таша. — Це словосполучення використовує моя подруга, Галина. От прийдеш до мене на Різдво — познайомлю.

Лариса не могла підтримати розмову з Ташею, бо нічого не чула, поринула у стихію загального щастя, насолоджувалася побаченим. Жінці спочатку здалося, що її ось-ось викинуть із цього магазину для представників вищого світу, але ніхто аж надто не звертав на неї уваги, хіба що декотрі індивідууми, зустрівшись поглядом, легенько всміхалися — зверхньо, але по-доброму. Наталка і далі плескала язиком, розповідала про тих, хто зазвичай навідується сюди.

— Оці, в лисячих хутрах, — явно росіяни. Дивися уважно, як проходитимеш, якщо на руках багато золота — росіяни.

У них руки були просто всіяні золотими перснями з коштовним камінням. Неперевершений блиск діамантів не давав жодного шансу бодай комусь засумніватися у їхній справжності.

— Німці приходять напередодні Різдва для того, аби подивитися на росіян. А ці, як бачиш, не мають міри. Цим, власне, й викликають цікавість і звірячий захват європейців.

Лаура, роздивившись довкола, дійшла висновку, що не вона одна вибалушила очі на пишний ескорт росіян. Німці навіть дозволяли собі тицяти пальцями та похитувати головами, хто на знак схвалення, а хто — здивування чи незгоди. А самим власникам матеріальних цінностей було глибоко по цимбалах. Вони пройшли повз українок із високо піднятими підборіддями. Дві жінки, одна дуже молода, інша дуже стара, та чоловік у довгому шкіряному пальті, підбитому хутром. Трійця ніби зійшла з екрану. І кіно це було про блиск дореволюційної Росії. Лаура почула останні слова, що їх промовляв до своїх супутниць чоловік.