Наталка Доляк - Гастарбайтерки

Віра Кривда виявилася доволі ласою нареченою. Безліч парубків із України писали їй листи, на які відповідала до пори, до часу Наталя. Вона мусила розібратися, що приваблює хлопців у цій булочці. Хто не проходив тесту — викидався в ігнор. Серед таких були індивідууми, які надто активно цікавилися статками, нерухомістю та роботою Віри. «Вони, паскуди, хочуть добре прилаштуватись. Я таких знаю», — доповідала Наталя панові Кривді щодня.

Та одного дня план змовників було накрито мідним тазом. Віруня сама привела додому чоловіка.

Іван Іванович, виставивши вперед чимале черево, з підозрою роздивлявся незнайомця. Наталка, ставши поруч і схрестивши на грудях руки, наслідувала свого роботодавця. Вони нагадували пару з класичної української п’єси. Такі собі набундючені куркулі. Невеликий на зріст молодик років тридцяти, смаглявий та чорноокий, з білозубою посмішкою та двома родимками на щоці справляв доволі приємне враження.

— Знайомтесь, це Сандро, — випромінюючи окситоцин — гормон кохання, презентувала незнайомця Віруня.

«Португалець!» — визначила Наталка, відверто оцінюючи обранця.

«Місцевий!» — пронеслося в голові Івана Івановича, й він голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

— Олександр! — промовив чоловік українською й наче струмом вдарив дона Йвана та Наталку. Вони помітно стрепенулися, бо очікували почути зовсім не ту мелодику.

Олександр простягнув Віриному батькові правицю. Той потис її, але без ентузіазму.

«Українець!» — загуло в голові пана Кривди, й він знову голосно зітхнув, виказуючи своє незадоволення.

«Не місцевий!» — подумала Наталка, ще відвертіше оцінюючи Віриного залицяльника.

Коли перший шок відступив, мешканці оселі розбрелися по своїх кутках. Наталя погнала до кухні, аби приготувати вечерю на чотирьох, батько почовгав до свого улюбленого крісла, а молодята зачинилися у Віриній кімнаті, звідки час від часу долинали скрипи ліжка та істеричний сміх Віри. Іван Іванович не втримувався на місці, підходив до дверей, прислухався, зиркав у кухню, звідки так само наслухала Наталя, знизував плечима й повертався до свого барлогу.

— Вечеря! — Служниця голосно припросила дона Йвана до столу, розкладеного у великій кухні.

— Вечеря! — закричав батько у шпаринку дверей, що вели до доччиної кімнати.

Коли Олександр, усмак наївшись, пішов, батько та Наталка зажадали пояснень.

— Ми одружимося, — як сніг на голову випалила Віра. — Дуже скоро, бо в Сашка закінчується піврічна віза. Його потрібно легалізувати. Тату!

А тато, роззявивши рота, хапав повітря, мов риба, яку викинуло на берег. Він махав руками, показуючи, що йому погано. Наталя та Віра забігали навколо дона Йвана, запитуючи у нього, що сталося.

— У нього серцевий напад! — констатувала Наталя й шмигонула до телефону, аби викликати «швидку». — Як тут, в біса, дзвонити до лікарні? — запитала.

Віра не знала. Раптом Іван Іванович закашлявся, і з його відкритого рота вилетіла маслина.

— Вдавився… — хрипло вигукнув пан Кривда й вилаявся чотириповерхово, зовсім не соромлячись жінок. — Де ти цього пройдисвіта взяла? — запитав благально в дочки, коли трохи очунявся від страху неминучої смерті від маслини.

— Я з ним уже давно знайома. Він у нас у перукарні мете.

Наталка й Іван Іванович перезирнулися. Мете… Гарна професія, як не крути. Чудова партія для такої видної нареченої. А вони, довбні, шукають їй найкращого. Лише батько відкрив рота, аби щось зауважити, як отримав контрольне зізнання:

— Скоро у нас і дитиночка буде.

Вірі відповіла цілковита тиша. Лише муха настирно билася в шибку, мабуть, не хотіла слухати подальші одкровення, прагнула вилетіти на волю.

— За п’ять місяців народимо, — додала Вірочка й погладила пузо.

Виявилося, що вони з Сандро все вирішили. Чоловік, мовляв, житиме тут. Тато, користуючись своїми зв’язками, тобто грошима, зробить зятеві легалізацію, вони народять «португаленя», й усе буде чікі-пікі.

— Чікі-пікі? — нервував Іван, вихлюпуючи свою злість на Наталку. — Що воно таке, оте чікі-пікі? Чому сьогодні печеня пересолена? — кричав, бризкаючи слиною.

Врешті-решт, повоювавши з дочкою три дні, дон Іван пристав на її умови. Святкова весільна хода до муніципалітету мала відбутися за місяць.

Наталка, підсівши на віртуальне спілкування, продовжувала нишпорити теренами інтернет-ресурсів, вишукуючи все нові сайти міжнародних знайомств. Невдовзі, ще до весілля Вірочки, жінка оголосила Іванові Івановичу: