Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— На захід, у Мітте! — казала й вмощувалася зручніше на оббитому м’яким синім вельветом стільчику.

Алеєю Лип обожнювала тьопати до Тіргартена[38]. Петляла вуличками, переходила містками роздвоєну Шпреє[39].

Українку вабила до себе надщерблена церква кайзера Вільгельма, пошкоджена за часів Великої Вітчизняної. Так і стояв донині цей храм із дахом, наполовину знесеним супергеніальним архітектором — війною. Ната, закинувши голову, подовгу вдивлялася в ніби надкушений конусоподібний купол.

Одного разу подумки запитала в Бога, чи це зробили її співвітчизники, — отак відтяли шматок величної споруди, скидаючи на мирне населення бомби. Замість відповіді побачила, як звисока летить просто на неї біла мереживна пір’їна. Вона довго кружляла, аж поки опинилася на плечі Наталі. Жінка рукавом витерла сльозу, яка мимохіть скотилася на щоку, взяла обережно двома пальцями ту пір’їну та поклала її в гаманець. Якась туристка, що слідкувала за діями Наталки, й собі почала очікувати на подібну пір’їну, але, чи дочекалася, Наталка не знала, бо подалася далі.

На Курфюрстендамм[40], мов заворожена, вчепилася поглядом у дивакувату скульптуру — скручені між собою ковбаски з металу. Нічого особливого, але крізь них, немов крізь віконце кінооператора, яке він робить із пальців, аби побачити гарний кадр, виднілася балабуха телевежі.

Коли Наталю разом із Берліном накривало темрявою, столиця Німеччини перетворювалася, як той метелик із гусені, на щось неймовірне. Різноколірні вогні підсвічували будинки. Від цього вони, старі й нові, в риштованні та плісняві часу, захопливі й огидні, враз ставали загадковими, незвичайними й неповторними.

«Я обожнюю це місто!» — вголос вимовила Наталка, і їй усміхнулися перехожі. З раннього дитинства Наталчине ставлення до німецької нації формувалося під впливом побаченого по телевізору й у кінотеатрах. Німці — «вороги», тож мова в цих людей мусила бути різкою, вимова — гидкою, а самі вони — грубими й злими. Насправді все було з точністю до навпаки. Сентиментальні в переважній більшості берлінці з радістю допомагали іноземцям, які натовпами і поодинці з мапами різних форм та розмірів тинялися столицею. Характер людей можна визначити за ставленням до дітей та тварин. Малолітні мешканці Берліна були досить нестерпними: вимагали, верещали й плювалися, на що їхні батьки лише лагідно всміхалися, мовляв, що з дитини візьмеш?.. Про собак особлива мова. З ними можна було заходити навіть у метро. Любителі чотирилапих не надто переймалися чистотою породи своїх улюбленців, а тому в повідці «впрягали» різного штибу двіртер’єрів та капловухих обшарпаних байстрюків вівчарок. Безмежна любов до тварин призводила врешті-решт до того, що на центральних фешенебельних вулицях, таких як Фрідріхштрассе, часто-густо можна було вступити елітними чобітками в накладене акуратною купкою собаче лайно.

У свої перші берлінські вихідні Наталка дозволила собі вихилити кухоль смачного пива. Погода була гарна, весняно-щаслива, берлінці засідали цілими сімействами, незважаючи на пізню годину, за дерев’яними столами на вузьких вуличках. Перехожі мало не штовхали їх у спини.

Жінка відчувала запах бажаної свободи й думала: «Не повернусь додому нізащо». Відсьорбнувши світлого терпкого елю, захмеліла враз, від чого повіяло сумом, ностальгією та спогадами про дім, а надто про свою мрію — дитину. «Ні, звичайно, повернусь… Мені ж необхідно взяти з дитячого будинку малюка», — довго вимовляла подумки цю фразу, зрозуміла, що трохи очамріла від пива, та й ноги гули скажено, а треба відпочивати, готуватися до великих битв на нивах прибиральництва… Почовгала додому, залишивши на столику п’ять євро за випите. Йти було недалеко, бо ж сиділа вона на затишній Кольвіцплац. Діставшись до свого помешкання, завмерла від здивування. Вдень не помічала, що п’ятиповерхівка, де знаходилася її квартира, незвичайна. Східна, позбавлена вікон стіна була пофарбована зеленим, і по ній… ходили… корови. Так-так, на вигляд справжнісінькі корови. Три рябі корови з вим’ям. Стадо йшло вгору, до неба, по стіні, сюрреалістично підсвіченій знизу. Наталя подумала, що вона втратила азимут. Навіть майнуло: «Перепила», — але за спиною в неї почулося:

— Контемпорарі арт.

Двоє туристів із путівниками тицяли у сторіночку пальцями, тоді, либлячись на всі зуби, роздивлялися корів, повертаючи голови, і знову повторювали ритуал тицяння в книжечку. «Сучасне мистецтво», — переклала Наталка, вона-бо вже нахапалася й англійської, блукаючи Європою. Жінка сповнилася гордості, що мешкає в такому визначному будинку, позіхнула й подалася до під’їзду… де й була заарештована.