Наталка Доляк - Гастарбайтерки

— Наших тут до фіга, — розповідала Наті, хоча та й сама це бачила. — Та ми не можемо заводити дружбу аби з ким. Ми ж законні, а більшість — нелегали. Гусак свині не товариш.

Ната дивилася на Вірочку й, сміючись, подумки уявляла Віру гускою, а себе — свинею. Легше було уявити навпаки, бо ж Віра ніяк не влазила в шкуру тонкошийої гуски, що вже казати про маленьку Наталку в ролі свині. Наталка не стримувала сміху, а Віра, дивлячись на неї, називала гастарбайтерку божевільною й крутила пальцем біля скроні. За мить і сама сміялася, качаючись по ліжку.

З плином часу Наталя засумувала в будинку Кривд. «Ну що за манна каша? — думала. — Один в один як удома. А цей Іван — наче мій Микита. Усе розмірено, вивірено, тихо й повільно. Тьфу! Не моє це. Хочеться вогню».

Жінка часто ловила себе на думці, що втекла б. Але поки чекала слушної миті, котра — знала стовідсотково — не забариться. Грошики, зароблені Наталею, справно осідали в кишенях Микити, який у телефонних розмовах божився й присягався у палкому коханні до дружини.

— Зозуленько моя бідолашна, — заливався. — Що ж поробиш, працюй, додому не поспішай. Ти знаєш, як тут важко. Усе, що ти передаєш, вкладаю в будинок. Вже невдовзі закінчу, тоді — ласкаво просимо. А так… Ти ж звикла вже жити по-європейськи, а тут такий розгардіяш. — Далі йшли запевнення у целібаті, належній поведінці й цілодобовому сумуванні за коханою.

«Таки любить!» — гордовито думала Наталка й бігла до автостанції, з якої щочетверга відходив приватний бусик в Україну. До мікроавтобуса шикувалася черга, у якій стояли ті, що прагли передати рідним зароблені гроші, подарунки, речі, які не можна було купити на Батьківщині.

— По черзі, не лізьте, люди добрі… Так, Гавкало, ти? Так і пишу… до Чернівців? — Водій по-діловому зважував на долоні невеличкий пакунок, записував до блокнота прізвище, приблизну вагу та особливі прикмети передачі, окремо брав конверта з грішми, також писав суму й кому передати, отримував за це платню й обережно складав пакунки до звільненого від сидінь салону авто.

Цьому хлопові довіряли більше, ніж банкам, — жодного разу не взяв собі чужого. Передаючи гроші через банки, заробітчани відразу позбавлялися п’ятнадцяти відсотків важко зароблених статків. А водій просив п’ять. Як уже там він через кордони гнав — невідомо, він не розповідав. Та й навіщо йому патякати, наживати конкурентів?.. За роки перевезень зібрав мережу клієнтів, а відтак бізнес процвітав. Наташка передала струни, бо Микита просив, португальського дешевого вина, яке, незважаючи на ціну, було дуже смачним, джинси та декілька сорочок. Ну, і гроші, звичайно. Запечатані в конверт п’ятсот доларів. І так мало не щотижня.

Наталя просто скніла, коли їй доводилося виконувати рутинну роботу. Хотілося облетіти весь Лісабон, роздивитися, поспілкуватися, хай навіть на мигах, поїздити на транспорті, нахлебтатися атмосфери. Її вабили мости через широченну річку Тежу[35]. Вони зникали десь удалині, збуджуючи уяву. Марилося, що десь там вирує справжнє життя, а вона, молода ще жінка, приречена сидіти день у день на кухні, мати з забавок лише виглядання з вікна на залюднену вулицю та вислуховувати нескінченні тиради Вірочки про «дурних португальців, некультурних українців та інших нікчем». Зі слів панянки Кривди виходило, що у цьому великому, прекрасному в своїй різноманітності місті єдиними представниками більш-менш адекватних людей є саме вони з татом.

Іван Іванович тільки всміхався на балаканину дочки й безслівно з нею погоджувався. Йому вдалося зачепитися за гарну роботу, його поважали й слухалися. Керував він українськими легальними будівельними бригадами. Трохи чоловіка бентежило, що відтоді, як легалізувався, він мусить віддавати частку своїх грошей цій державі у вигляді податків. Щоразу за столом висловлював обурення з цього приводу.

Пан, чи то дон Йван, гарував на цій благодатній землі вже понад десять років, дочку виписав до себе рік тому, коли померла її мати, його дружина. Напередодні приїзду Вірочки змінив невеличку рибальську домівку на кшталт тих, що густо наставлені на курортах Південного берега Криму для відпочивальників, на цю квартиру майже в центрі міста. Коли жив один, що йому потрібно було?.. А так — дочка. «Заміж віддам, — думав, — назад повернуся до халупи. В цьому будинку лячно. Звик до простоти».

Видати дочку заміж було першочерговим завданням, яке муляло старому щохвилини. А за кого ти її віддаси? Думали-гадали, вирішили через Інтернет шукати. Наталка напоумила Івана Івановича в такий новітній спосіб сватати Вірочку. Сама потенційна наречена нічого про дії за її спиною не знала, хоча, можливо, й здогадувалася. Молодичка мліла від думки про мужчину, але яким саме він має бути — не відала. Одного дня казала: «Хочу місцевого». Лише починали шукати, як жінка змінювала думку на протилежну: «Вони, — заявляла, — мені незрозумілі, до того ж усі католики, а я, той, православна». Бралися за пошуки православного, як Віруня раптом за обідом візьми та й бовкни: «Я б не хотіла, аби мій обранець був надто релігійним». Іван Іванович по-змовницьки ворушив бровою в бік Наталки, й вони мигцем, посилаючись на те, що потрібно принести ще смаженої бараболі з кухні, кидалися до компа, аби змінити вимоги в анкеті Вірочки.