Ежен Йонеско - Носороги

Беранже. Кохана моя, набагато ліпше.

Дезі. Тоді ми знімемо цю пов’язку. Вона не личить тобі.

Беранже. Ох! Ні, не чіпай!

Дезі. Але ж її треба зняти.

Беранже. Я боюся, що під нею щось є.

Дезі (знімаючи пов’язку, не зважаючи на заперечення Беранже). Завжди якісь страхи, завжди чорні думки. Бачиш, тут нічого нема. Лоб у тебе гладенький.

Беранже (помацавши чоло). Справді, ти мене звільняєш від комплексів.

Дезі цілує Беранже в чоло.

Що б я робив без тебе?

Дезі. Я вже ніколи не залишу тебе самого.

Беранже. З тобою я вже не знатиму страху.

Дезі. Я відганятиму його.

Беранже. Ми будем удвох читати книжки. Я стану ерудитом.

Дезі. А найліпше, коли їх поменшає на вулицях, ми довго гулятимем.

Беранже. Так, узбережжям Сени, в Люксембурзький..

Дезі. І в зоологічний сад.

Беранже. Я буду сміливим і сильним. Я теж тебе боронитиму від усяких причеп.

Дезі. Тобі й боронити не доведеться. Любий, ми нікому не бажаємо зла, і нам теж ніхто лиха не зробить.

Беранже. Часом роблять зло й не прагнучи цього. Або ж дають йому поширитись. Ось дивись, ти не любила цього бідолаху, пана Папільйона. Але казати йому так прямо, що руки в нього шкарубкі, та ще й у той день, коли Беф став носорогом, мабуть, не слід було.

Дезі. Але вони й насправді такі.

Беранже. Звичайно, кохана. Проте ти могла б зауважити йому не так брутально, якось делікатніше. Він був уражений.

Дезі. Ти гадаєш?

Беранже. В нього є самолюбство, і він цього не виказав. Але, певне, в душі він образився. І це прискорило його рішення. Може, ти б урятувала одну душу!

Дезі. Я не могла передбачити того, що станеться з ним. Він був неґречний.

Беранже. А я собі завжди дорікатиму, що не був лагідніший із Жаном. Я ніколи не міг довести йому, наскільки вірна й віддана моя дружба. Я був надто нетолерантний до нього.

Дезі. Не мордуй себе. Однак ти робив усе, що міг. А неможливе не робиться. Навіщо ці гризоти? Не думай уже про всіх тих людей. Забудь їх. Годі цих прикрих спогадів.

Беранже. Але я все це бачу, все чую. Ці спогади — реальність.

Дезі. Я й не гадала, що ти такий реаліст, уважала тебе поетичнішим. В тебе що, уяви нема? Є багато реальностей! Вибери ту, яка тобі підходить. Поринай в уявне.

Беранже. Добре тобі говорити!

Дезі. Хіба тобі мало мене?

Беранже. О ні, цілком досить!

Дезі. Ти отим своїм сумлінням усе тільки псуєш! Мабуть, за нами всіма є провини. Проте і в тебе, і в мене їх менше, ніж у багатьох інших.

Беранже. Ти справді так уважаєш?

Дезі. Ми відносно кращі, ніж більшість людей. У нас є доброта.

Беранже. Таки правда, ти добра, і я добрий. Таки правда.

Дезі. Тоді ми маємо право жити. Це навіть наш обов’язок — удвох, без нікого — бути щасливими, незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності.

Беранже. Ох! Авжеж, це може привести до такого… (Показує пальцем на вікна , під якими ходять носороги, на стіну в глибині, де з’являється носорожача голова). … Чимало з них почали саме з цього!

Дезі. Спробуймо надалі не почувати себе винними.

Беранже. Яка ти розумна, радість моя, богине, сонечко… Я з тобою, еге ж? Ніхто не розлучить нас. Є наше кохання, це єдина істина. Ніхто не має права і ніхто не може відібрати наше щастя, еге ж?

Чути, як дзвонить телефон.

Хто б це був?

Дезі (передчуваючи щось) . Не бери трубку!..

Беранже. Чому?

Дезі. Я не знаю. Так, мабуть, краще.

Беранже. Може, це пан Папільйон, Ботар або Жан, може, Дудар, які хочуть сповістити, що змінили своє рішення. Бо ти ж сама казала, що це в них тільки минущий порив!

Дезі. Не думаю. Вони не могли так швидко відкинутись. У них часу на роздуми не було. Вони завершать свій дослід.

Беранже. Може, це уряд, який щось робить і просить нашої допомоги у своїх заходах.

Дезі. Я б украй здивувалась.

Знову дзеленчить телефон.

Беранже. Справді, так, я впізнав, це дзвонять з уряду. Один довгий дзвінок! Я мушу відповісти на їхній заклик. Це не може бути хтось інший. (Бере трубку). Алло?