Іван Драч - SатирикоN (Pro i contra)

«Солонцювати» – дієслово, яке повергає мене в націоналістичний трепет! Цього дієслова немає ні в російській, ні в польській мовах, про інші мови не йдеться, там його і не повинно буть. Сьогодні я солонцював. Давно вже підготував літр львівського оригінального світлого пива зразка 1715 року. З Теліженець привіз хабар – літр коров’ячого молока у пляшці з-під «Моршинської». Купив в’яленого ляща за 10, 15 гривень, зекономив гривень 10, бо такого ж ляща дядько в підземному переході продавав за 20-ку. Треба ж було осміліти настільки, що наважився знайти відкривачку і відразу ж, ще не встиг розпакувати моркву для Рекса, як нахабно підважив металевий кружалець і налив пиво, яке чекав уже тижнів два. За першим ковтком ще не брався за ляща. Спершу приготував їжу для Рекса і поставив йому в куток. Він узявся за роботу. Отоді я взявся за ляща. Скрутив голову як справжній катюга і став віддирати луску. Якою ж смачною була в’ялена риба за 10, 15 гривень! Яким же втішним був смак львівського оригінального!.. Не минуло й години, як страшенно закортіло пити. Отоді і нагодилося холодненьке молочко з Теліженець.

Ох це ж його і пронесе зараз! – подумали недруги мого питомого словечка «солонцювати». Аж ні! Все було в повному ажурі! Лише мені згадалося, як колись довелося читати одну польську книженцію, і одна сучасна інтелектуалістка з Варшави чи Кракова дуже кепкувала над Тарасом Шевченком, як він готувався вже після заслання до приятельської учти з друзями, як він готував собі вечерю з тарані чи ще з якоїсь солонини – як він збирався «солонцювати»… «Матеріал для різуна, для гайдамаки, для волоцюги», – нічого іншого і не скажеш! Не для подумання! От що значить одне-однісіньке питоме українське дієслово, якого немає в сусідніх мовах слов’янських, не кажучи вже про кримсько-татарську, турецьку чи угорську, чи литовську… Відразу тобі Шевченко – бандерівець!

Отож мені досить один раз на рік посолонцювати, аби впевнитись, що без мене і цього мого питомого дієслова світ западеться, світ зміліє і змаліє! І не треба мені Тягнибока, щоб упевнитись у своїй національній ідентичності – досить мені послухати міністра Табачника (а не акордеоніста Табачника), почитати Олеся Бузину з його малоросійським столітнім родоводом у добре приготовленій як журналістська страва газеті «Сегодня», і я вже можу нормально існувати в цьому світі, де без мене все ж чогось бракує, як бракує мільйонам багатомовних дієслів єдиного неповторного словечка «солонцювати»!