Іван Драч - SатирикоN (Pro i contra)

Молодиця. Нівроку собі молодиця.
В якій би міг на ніч заблудиться.
Стриже мені кучері між ногами.
Які лоскітливі гами —
Готує до операції.
Радість серед прострації,
А де ж стидоба? А де сорома?
Просто – нема…
…Розпанахав животяру. Покулупався.
– Полковнича аденома. Субчик попався.
А я генеральську сьогодні вже одбатав.
Пішло та поїхало – комсостав!..

Двадцять халатів не на Бессарабці.
Знов понеділок, човгають капці.
Маски задраєні. Йде професура.
Всі очі на тебе. Знайома фрезура.
А поміж ними пані з косою,
Спішить, бо не знає ні миті простою.
Скелет із косою, з отою, що косить.
Може, кирпатої з тебе вже досить?
Найбільше ж тебе облягли сорома,
Ти ж голий лежиш, навіть плавок нема,
І припнутий корінь твій, кореневище
Донизу вагою, бо пнеться все вище,
А ядра підняті (так служба веліла)
З тремтячого твого нещасного тіла…
Це ж хто підхіхікує, хто це хихоче?
Як ти заплутався, друже мій, хлопче,
Очі сміються в палких молодиць,
Що ниць вилітали з пахучих спідниць.
Тепер вони зверху, в халатах халатні…
Чи ти боєздатний? Вони боєздатні…
Професор розводить у скрусі руками.
Буває ж таке! Практикуєм роками,
А тут щось не вийшло. Невдалий момент!
Рішуче наступимо на сентимент!
Пробити попробуєм механічно.
Дививсь академік на нього критично.
Я знав, що усе на мені окошиться.
Дивилась професорка, славна лошиця,
Кирпата з косою скелетом трясла,
Й сестричка була з Домонтова села.
«Давай, пробивайте», – сказав так синкліт,
Й кирпата косою махнула як слід…

Вона лиш в палату – сміх без причини:
Всім слухать мене – вище яйця мужчини!
Всім слухать мене – корінця одтягнути
А яйця підняти як хочете бути
Знову при ділі – шануйте ядра
Так вчила Цезаря Клеопатра
Так вчили індуси у Камасутрі
Вони ж були ловкі і хитромудрі
Синочок, не смійся, тобі я поправлю,
Твоє причандалля тобі переставлю…
А ти депутат починайся із дна ти
Мені ти не хочеш підняти зарплати
То хай в тебе корінь не підніметься
Он бач одвернувся – уже він і дметься!
Тож вище мужчини – не голови яйця!
Нехай молодиці ще ними пограються
Бо кожна свого перелюбчика варта
Бо кожна чекає свойого більярда…
Сміється регоче медсестра з Домонтова
Аби ти була мені вічно здорова!
Ганчіркою вазяє сова відерцем
А кожне словечко у неї із перцем
Стала. Одхукалась. Сміх без причини
Яке наше гасло? Вище яйця мужчини…

Федорченко з Миколаєва, учасник ВВВ.
Хай ще сто літ дядько живе!
Поруч на ліжку правду розповіда
Спеціально приїхав – мучать года,
І забрала у кума його швидка,
Напилися, звичайно ж, не молока
Дядько могутній. Персонаж із Довженка.
Сила колотить його навіжена.
Він вже прапрадідом декому буде.
Для нього лікарня ця – зовсім не будень.
Треба ще вижить, бо внуки проп’ють
Його минуле, сучасне й майбуть.
Треба праправнуків виходить, сину.
Хтось мені прийде із них на заміну.
Я – рядовий. Аденома моя – генеральська.
Видно, що доля у мене райська,
Півлітру ще двигну у вісімдесят.
Так хто генерал з нас, а хто солдат?
Федорченко з Миколаєва, учасник ВВВ.
Хай до ста літ дядько живе!..

Баночки-шманочки, груші з авоськи —
Прибігли родиною. Горіхом волоським
Мене пригощають. Сусід я, сусід.
Він – інвалід. Таж і я – інвалід.
Щебечуть сімейством – повна палата.
За віщо мені така люта розплата?
Щодня їх по п’ятеро. Я ж чом один?
Євреї вони. А я що – грузин?
Сімейство моє десь розбіглось в світи.
Чічко-Марічко, хіба що є ти.
А то вже здурів би! А тут ще, як кат,
Московський видзвонює Патріархат.
І кличуть до сповіді тут, у лікарні.
Та ліпше зведуся й подамся до псарні,
Аніж їх чути та ще сповідатись.
Поверну, поверну всі цифри і дати,
Не дамся, не здамся, нехай хоч сто бід!
Вставай і ходи. Ти – не інвалід!

Лежать гострі голки на дезінфекції,
Чекають, як видно, якоїсь протекції,
Щоб дався я колупатись в мені
І пропадати в тяжкому вогні.
Молоді – практикують. Я кров’ю зійшов.
Давай розпанахали знов його шов.
Каже сестра: «Депутат – кабаняра.
Кров, як в кнура. Йому це покара,
Що ми отут гибнем за копійки.
Рачкую щоночі – в мої то роки!»
Молодша сестричка: «Та він – як Ісус!
Терпить, не стогне. Йому за це – плюс…»
Я чую й не чую. Та, видно, біда,
Життя моє десь і кудись пропада.
Гукають професора вже практиканти,
Як я побував десь у пеклі у Данте.
Все чую. Все бачу. Видно, живу.
Сестричку вже бачу. Вже третю. Нову.
Це вже професорська асистентка,
Дуже ловкенька, видно, доцентка.
– Що пізнаєш нас, бачу, обох.
Я плачу. Сміється він. Білий, як Бог,
Професор мій Бідний. Бідний – це я.
Зі мною, багатим, родина моя.
Провідали. З’їхались. Господи Боже!
Ти помагай, як ніхто не поможе…