Володимир Малик - Князь Ігор

– Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

– Винен і я, звичайно… Та більше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сіверські села і городи!

– Як ти смієш! – скипів Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!

– Не спущусь!

– Чому?

– Бо не хочу. Бо з мене досить і тих мук, яких я зазнав тут нині.

– Візьміть його! – гукнув Володимир до дружинників.

Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів добігти, як Карпило гукнув:

– Не треба, хлопці! Не трудіться! Я сам!

І він раптом перевалився через забороло і сторч головою шугонув на мерзлу землю, – і не тріпнувся.

Володимир Глібович перехрестився.

– Божевільний!

П’ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист від Святослава, а в душі – страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?

Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

– Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі… Нікого тепер у мене немає…

На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.

– Я піду до князя відпрошуся… Хтось інший поїде…

Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:

– Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода – видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом…

І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов’язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.

– Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..

Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

– Я до князя…

– Так відразу? Чи він тебе жде?

– Маю для нього листа з Києва.

– Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу… Дивися, який прудкий! – Янь покрутив головою, а потім додав: – Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві… Але йди.

Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.

– Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів – не знайшли… Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!

– Я був у Києві, княже.

– У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?

– Я рятував свою наречену… – Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, – і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: – Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського… Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки… Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла… А він повів її до Славути.

– Ти бачив Славуту? Як там старий?

– Дужий-здоровий… Згадував про тебе, княже.

Ігореве обличчя на мить просвітліло.

– Добрим словом чи лихим?

Ждан зам’явся.

– Та… І добрим… і лихим.

– За віщо ж лихим?

– За Глібів, княже…

– За Глібів… Гм… Це ти розпатякав?

– Карай чи милуй – я, княже… Мусив розповісти… Однак чутки дійшли б до нього. То я вже хоч правду… Як було…

Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.

– І князь Святослав знає?

– Знає, княже… І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:

– Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями – я чи він! І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! – Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?