Володимир Малик - Князь Ігор

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князів він не смів. Уже те, що сидів за князівським столом, було для нього неймовірно високою честю, і він розумів, що зобов’язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вістям, які він приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і мав намір використати його у своїх цілях.

Зійшовшись на тому, що похід проти Кончака неминуче потрібний, князі ще довго обмірковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князів закликати до участі в ньому, яким шляхом іти – Залозним, тобто по лівому березі Дніпра, по Дніпру на човнах чи по правому березі… А коли все було обговорено і розмова почала затухати, Рюрик гукнув жону і показав на стіл:

– Княгине, вели змінити нам блюда!

Округлий вид княгині розплився у веселій усмішці, блиснули сліпучою білизною її рівні білі зуби, заіскрилися чорні очі, і вона з лукавинкою в голосі запитала:

– І жіноцтву можна приєднатися?

– Ну звичайно, люба, – відповів князь Рюрик.

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув:

– Княже, біда!

Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів за столом – снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця – все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького і його різкий окрик не відразу дійшли до свідомості князя.

Він відклав ложку.

– Що там – половці чи пожежа?

– Гірше, княже! На Глібів напав Ігор з дружиною сіверською, спалив город і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його почало бліднути.

– Ігор? Де він тут узявся? Хто сповістив про це?

Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

– Івашку, зайди! – і пояснив князеві: – Це глібівський закуп… 33 33 Закуп – той, хто взяв у феодала позику («купу») і за це виконує феодальні повинності.

До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у білих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

Князь підійшов, похмуро кинув:

– Коли це трапилося?

– Вчора після обіду, княже. На Глібів налетіли севрюки зі своїм князем. Лютували, мов половці! Вбивали всіх без розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі й комори, ввірвалися в город… Я їздив по дрова в ліс і тому врятувався…

– А де ж була сторожа? Де був тіун Карпило?

– Ніхто ж не ждав нападу.

– Не ждали нападу… Смердячі пси! Лежні! Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що він дбає лише про себе! А для князя зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! – Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі, довго щось думав, потім тихо запитав: – А Ігор? Він ще там?

– Був ще там, як я залишав Глібів…

На Володимира страшно було дивитися. Гнів спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Ігоря і водночас досадував на себе, що дав привід Ігореві для нападу, а головне, що не вберіг свою землю і своїх людей від його помсти.

Івашко стояв ні живий ні мертвий – зіщулився, втягнув голову в плечі і, мабуть, ждав, коли князівський гнів упаде на нього.

Тим часом підійшла перелякана княгиня Забава. Світло-червоне платно вільно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимирові на руку, прихилилася до його плеча.

– Що, княже, війна? З Ігорем?

– Так, війна! Він завжди не любив мене! Ненавидів! Я відомщу йому!

– Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки!

– Я не вбивав його людей! – підвищив голос Володимир. – Я пошарпав кілька його городків і сіл – і всього… А він пролив кров!

– Княже, я поїду в Чернігів до батька, до князя Ярослава, він помирить вас…

– І не думай про це! Доки житиму, не пробачу Ігореві! Я зараз наздожену його і покараю збройною рукою! – І повернувся до тисяцького: – Шварне, труби збір! Виводь дружину! Ми наздоженемо його – і хай розсудить нас Бог!