Володимир Малик - Князь Ігор

Шварн миттю щез з хоромів. Івашко вислизнув услід за ним.

Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного і безстрашного князя Володимира, і відколи вийшла заміж за нього, відтоді і почала боятися, що втратить його, бо ще до весілля ворож наворожив, що щасливою буде в заміжжі, та недовго те щастя триватиме.

– Я боюся втратити тебе, ладо мій! – схилилася йому на плече.

Володимир погладив її чорні коси, поцілував у голову.

– Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

Всім було відомо, що його улюбленою зброєю був меч і що мало було сміливців, котрі б так уміло володіли ним, як він.

– Меча, може, й не викувано, – зажурено, ніби сама до себе, промовила Забава. – Та чи можна це сказати про підступного списа чи сліпу стрілу?

Князь нічого на це не відповів, а легенько взяв її за плечі і підвів до дітей, що гралися на руках у няньки.

– Бережи їх, а за мене не турбуйся!

Того ж дня переяславська дружина прибула до Глібова. Ще здалеку дружинники побачили чорні купи попелу, обгорілі стовпи і закурені стіни, закривавлені трупи, що лежали на снігу, та бездомних собак на згарищах. Налякане військом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

Подекуди никали, мов неприкаяні, зігнуті постаті глібівців, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…

Володимир похмуро зиркав довкола. Про що він думав? Про своїх нещасних підданих, що прийняли мученицьку смерть не від рук чужоземців, а від мечів своїх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спірку з ним у далекому полі за Пслом?

До нього підвели жінку, розхристану, простоволосу, з червоними від сліз очима. У сплутаній косі запеклася кров.

– Коли поїхав звідси Ігор? – спитав її Володимир.

– Та сьогодні вранці і поїхав, клятий… Цілу ніч його вої грілися біля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тоді вже протрубили похід…

Володимир глянув на Шварна.

– Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

– Наздогнати, може, й наздоженемо… А потім що? Ми не знаємо, скільки у Ігоря воїв… Та й розтає вже – от-от зовсім розпустить: застрягнемо десь у дорозі… Ні, княже, не варт зараз доганяти! До того ж коні стомилися – мчали від Переяслава, не переводячи духу…

Володимир і без Шварна розумів, що кидатися услід за сіверянами ризиковано. Коли б застав їх тут, то, не роздумуючи, розпочав би січу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де… Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слід!

– Тоді – в город! Побачимо, що там! – І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як правило, містився на узвишші. Це була більша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палісадом і заборолом по ньому. Низинна, неукріплена частина міста, де жили ремісники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пізніше, в північно-руських містах, – посадом.

Тож Володимир у супроводі бояр та півсотні дружинників проїхав подолом і піднявся на невеликий пагорб. Брама в город була відчинена, міст опущений. Всюди лежали посічені глібівські вої. Від дерев’яних будинків лишилися купи головешок. Вогонь добирався і до заборол, але вогке після зими дерево не хотіло горіти – тліло, обвуглювалося, і тепер палісад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глібів, заснований зовсім недавно князем Глібом, перестав існувати.

– Знайдіть мені Карпила – живого чи мертвого! – гукнув Володимир до дружинників, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жінок і дітей.

– Не треба мене шукати, княже, я тут!

Здивований і вражений Володимир підняв голову. На нього, перехилившись через внутрішню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тіун Карпило. Незважаючи на холод, він був в одній, вимараній у сажу, сорочці. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Ліва щока, від вуха до бороди, заюшена кров’ю.

– Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцілів?

Карпило заплакав.

– Вся моя сім’я, княже, – жона, діти, – згоріли, і їхні кістки лежать ген у тому попелищі… Всі мої вої теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотілося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили і привели до нього, я вважав, що мені кінець. Але він, дізнавшись, що я тіун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб він передав князю Володимиру, що Глібів – це відплата за спустошення і пограбування Сіверської землі. І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозуміє, що чіпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тіуна в погріб, а вранці, коли будемо рушати додому, випустіть його!» Мене справді не забули вранці випустити, і я оце никаю по Глібову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!