Володимир Малик - Князь Ігор

– А також, як запобігти нападові Кончака, – додав Рюрик і, повернувшись до вікна, де сиділо жіноцтво, гукнув: – Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати наші доньки. У Марії Васильківни є нежонаті сини – дивись, княгиня сватів зашле!

Анна зрозуміла, що чоловіки хочуть залишитися самі, і повела княгинь на свою половину. А князі, зручніше всівшись за столом, почали обмірковувати становище, що склалося в південноруських князівствах внаслідок несподіваної війни між Володимиром та Ігорем.

– Зібрати снем 32 32 Снем – з’їзд князів. , – запропонував Всеволод Чермний, – і на ньому помирити їх!

– А якщо вони не помиряться? Або лише вдадуть, що помирилися? – заперечив його брат Володимир. – І та іскра таємно тлітиме і далі, аж поки знову не спалахне!

– То силою змусити! – вигукнув молодий княжич Олег.

Рюрик усміхнувся:

– Силою! Щоб повернулося старе? Щоб знову розгорілася на Руській землі міжусобиця між Ольговичами і Мономаховичами? Ні, краще обійтися без сили… Ми не повинні забувати іншої загрози – половецької. Ще ніколи половці не були такі згуртовані і такі сильні, як тепер! Якщо між князями спалахне явна ворожнеча та переросте у справжню війну, яку ми з князем Святославом розумом погасили кілька літ тому, то половці неодмінно скористаються такою щасливою для них нагодою і нападуть на Русь. І Бог відає, чим це може скінчитися…

– Якщо князі дозволять слово мовити… – подав голос боярин Славута.

– Говори, Славуто, говори, – кивнув головою заклопотаний Святослав.

– Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром не силою, не зброєю треба мирити, а добрим словом. – Славута обвів поглядом своїх ясних очей присутніх і, не почувши заперечення, повів далі: – Однак боюся я, що нелегко це буде зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні… Мабуть, найкращий вихід – закликати обох до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета поєднала їхні серця.

Святослав на знак згоди хитнув головою.

– Я так гадаю: не ждати, поки Кончак, Кза і Коб’як об’єднаними силами вдарять на Київ чи Переяслав. Зимовий наскок ханів Кончака і Туглія – то лише розвідувальний похід. Кончак почав нищити городи по Сулі, і тепер йому відкритий шлях у глиб Руської землі.

– То треба вдарити на нього раніш! Не дати йому змоги потоптати наші села і городи! – вигукнув Всеволод Чермний.

– До цього я й веду… Закличемо всіх князів – із Київської, і з Сіверської, і з Волинської, і з Смоленської, і з Галицької земель – та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде сміятися з нас, коли дізнається, як закінчився цей нещасливий похід. Тож, щоб не сміявся, не радів дочасно, ми зберемо всю силу Руської землі і погромимо його в половецьких степах!

– А коли ж вирушимо? – спитав княжич Володимир.

Святослав задумався.

– Щоб підготуватися як слід, потрібен час. Ми з Рюриком пошлемо гінців до князів, щоб прибули з дружинами до Києва на кінець травня. А ти, Самуїле, – повернувся він до купця, що з Жданом сидів у кінці столу, – як тільки підсохне, вирушай у половецький степ. Вивідай, де будуть цього літа половецькі кочів’я, які наміри Кончака та Коб’яка. Мусиш повернутися додому в останню неділю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас біля Переволочної – там ми будемо переправлятися через Дніпро…

– Зрозумів, княже.

– А твій молодий друг Ждан, – вів далі Святослав, – як я вже помітив, кмітливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Ігоря… Треба висловити князю наше невдоволення ним і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!

– Хай готується! – погодився з думкою Святослава Рюрик. – А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.

Ждан не сподівався такого повороту подій. Їхати від Любави куди б то не було, а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на втікача, він не хотів би. Та як заперечиш великому князеві?

Його замішання помітив боярин Славута.

– Княже, а чи зручно посилати Ждана? Він був конюшим Ігоря і втік від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми… Як би Ігор під гарячу руку…

Святослав перебив Славуту:

– Зручно. Я це передбачив… Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про все, як було, і виправдатися перед князем. Ігор гарячий, запальний, це всім відомо, та разом з тим він чесний, тож зрозуміє, що Ждан інакше вчинити не міг… А я з свого боку замовлю слово.