Пауль Целан - Мак і пам’ять

Друга спроба видавничих зусиль Целана в австрійській столиці була успішнішою — вона ознаменувалася виданням збірки віршів «Пісок із урн». Однак це був лише позірний успіх, позаяк ця історія скінчилася геть сумно. Книга з’явилася у вересні 1948 р. завдяки посередництву друга, сюрреалістського художника Едґара Жене, у невеличкому віденському видавництві А. Сексля, мала наклад 500 примірників і містила 48 поезій, які були поділені на три цикли: «Перед брамами» (17 віршів), «Мак і пам’ять» (30 віршів) і «Фуґа смерті» (як самостійний цикл). На цей час Целан був уже в Парижі. Його віденські друзі з кола Едґара Жене, які обіцяли наглядати за друком і продукуванням книги, насправді зовсім не дбали про неї. Коли Целан врешті-решт отримав свою збірку, то він був геть нажаханий її поліграфічною якістю: вона мала безбарвну, геть ординарну обкладинку, була прикрашена двома позбавленими смаку ілюстраціями Жене і (що було найгірше) кишіла численними друкарськими помилками, які спотворювали зміст віршів, так що автор, після деяких роздумів, із важким серцем мусив розпорядитися вилучити збірку з продажу й знищити її (тільки 9 примірників, згідно з розрахунковим звітом книгарні видавництва, було продано). Таким чином, усі зусилля Целана видати свою першу поетичну книжку в Австрії зазнали фіаско.

Але і в Парижі Целан не втрачав надії здійснити своє заповітне бажання. Ті проміжні часові інтервали, які виникали через нереалізовані книжкові проекти, він використовував для постійного переструктурування своїх манускриптів, міняючи число і порядок віршів й додаючи до них недавно написані тексти. Це був природній процес пошуку відповідної змістові, адекватної форми, який у кінцевому рахунку підвищував цільність, внутрішній зв’язок і художню вартість його поетичної збірки. Після негативного досвіду з австрійськими видавництвами він робить тепер ставку на Німеччину, де кілька його перших спроб також не вдалося реалізувати. Так, наприклад, спочатку він сподівався опублікувати свою перероблену збірку віршів у дюссельдорфському видавництві Карла Рауха, де вже з'явився до того часу його переклад твору Жана Кокто «Золота завіса. Лист одного американця», однак отримав відмову. Якийсь час він зважував також думку про те, щоб підкорити видавництво Зуркамп, але й цьому намірові не судилося здійснитися. Таке безуспішне стукання у багато дверей, либонь, дуже пригнічувало Целана. У листі до своєї голландської подруги Діт Клоос-Барендреґт від 6-го вересня 1949 р. він намагається наступним чином описати свій тодішній психологічний стан: «Те, що мені потрібно, конче потрібно, саме тому, що я так часто змушений віддалятися від себе самого, змушений відправлятися у мандри — і якими незатишними є ці мандри: сам я при цьому незрушний, не міняю місця, тільки світ свистить під моїми ногами! — отож те, що мені потрібно, це відчуття, що при всій цій шарпанині туди й сюди існує якийсь вихідний пункт, котрий, якщо його й ніколи не можна досягнути, все-таки продовжує існувати — таким вихідним пунктом були б мої вірші, коли б я міг знати, що вони убезпечені, чисто віддруковані й переплетені» [10] Paul Celan. „Du mußt versuchen, auch den Schweigenden zu hören“. Briefe an Diet Kloos-Barendregt. Handschrift — Edition — Kommentar. Hrsg. von Paul Sars. — Frankfurt a. M.: Suhrkamp Verlag 2002, S. 71–72. . Цей крик душі самотнього молодого поета в чужому місті дуже добре засвідчує, якого значення вже тоді надавав він своїм віршам — вони були для нього найдорожчим скарбом і єдиним сенсом його життя.

Лише після зібрання Групи 47 у Нієндорфі, яке відбулося навесні 1952 р. і куди Целана було запрошено завдяки старанням його друзів, насамперед Міло Дора та Інґеборґ Бахман, йому відкрилася реальна перспектива побачити, нарешті, свої вірші опублікованими в німецькому видавництві. Хоча його виступ на цьому зібранні заледве можна назвати вдалим (естетичні уявлення Целана не збігалися із зорієнтованою на реалістичну, ділову прагматику групи, через що його декламація — особливо «Фуґи смерті» — видалася більшості учасників надто патетичною), він зумів усе-таки знайти там декількох прихильних слухачів та видавця, якого його вірші глибоко вразили. Це був Віллі А. Кох, шеф-редактор штуттґартського видавництва «Дойче Ферлаґс-Анштальт». Після свого повернення з Німеччини Целан отримав 25-го червня 1952 р. від нього листа з проханням якомога швидше надіслати до видавництва добірку своїх віршів, і вже 30-го червня Кох зміг підтвердити надходження рукопису поетичної книжки «Мак і пам’ять». Ще через два тижні під час видавничої конференції з ініціативи Коха було ухвалено «опублікувати рукопис неординарного лірика, який у Німеччині майже невідомий, як різдвяний подарунок з мотивацією, що тут йдеться про відкриття поета високого рангу» [11] Markus May, Peter Coßens, Jürgen Lehman (Hrsg.) Celan-Handbuch. Leben — Werk — Wirkung. — Stuttgart; Weimar: Verlag J. B. Metzler 2008, S. 56. . Можна легко уявити собі реакцію Целана на це рішення видавництва. У своєму листі від 21-го серпня, якого він надіслав тодішньому керівникові видавництва Гельмуту Дінґельдею, Целан пише: «Для мене цей лист означав ту звістку — я не можу поставити поряд з нею упродовж останніх років жодної іншої — ці рядки принесли звільнення від тисячі непевностей і невизначеностей, а разом з ними певність, від якої залежить уся моя подальша доля» [12] Celan-Handbuch, S.56. . 17-го грудня 1952 р. було віддруковано перші примірники поетичної збірки, які відтак розсилаються як різдвяний подарунок друзям видавництва, а, починаючи з січня 1953 р., книгу можна було придбати у книгарнях.