Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Так, це від тебе колись, так-так, від тебе, Грецине {75} 75 1. Грецин Помпоній — приятель Овідія. ,
Чув я, що двох водночас годі любити жінок.
Я через тебе в біді, через тебе впав, безоружний, —
Двох я — хіба не ганьба? — двох одночасно люблю.
Дві вони — кралі між краль, обидві — мов із малюнка,
Та й у мистецтві вони — рівні, як та, так і та.
Вродою вдатніша ця, але й та настільки ж удатна,
Більш до цієї горнусь, хоч до тієї не менш.
Дві мене мучать нараз, дві любові розколюють навпіл, —
[10] Так супротивні вітри бавляться в морі судном.
Що ж нескінченні подвоюєш ти, Еріцино {76} 76 11. Еріцина — Венера, від назви гори й міста (Ерік) на північно-західному побережжі Сицилії з храмом Венери. , страждання?
Може, щоб лиха сьорбнуть, мало кохати одну?
Лісу — листків додаєш? Зірок — мерехтливому небу?
До глибодонних морів — ще підливаєш води?
Втім, краще так, аніж нидіти б мав один, без любові, —
Ворогу б я побажав кроком суворим іти.
Ворогу б я побажав у порожній лежати постелі,
Де простягтися до сну не заважає ніхто.
Ну, а мені хай жорстока любов не дає загнивати —
[20] Тільки б не був я один ложа мого тягарем {77} 77 20. Ложа мого тягарем … — пародійний натяк на «Іліаду» (XVIII, 104), де Ахілл — «тягар землі безкорисний». !
Хай добиває мене (нікого ж ніде!) моя любка,
Як до снаги, то одна, а як ослабне — то дві!
Праці стане для двох: я стрункий і жилавий хлопець, —
Може, ваги не добрав, м’язи не мляві зате.
Твердості їм додає ще й природна жага насолоди —
Жінки, яка б не була, зроду я ще не підвів!
Часто цілісіньку ніч у постелі я бавився жваво,
Зранку — знову до гри, втоми немов не було.
Щасен, хто потрудивсь в обопільних змагах Венери!
[30] Рад би я в них полягти з волі безсмертних богів!
Хай свої груди вояк підставляє під стріли ворожі —
Кров’ю, що в битвах пролив, купить він славу собі.
Хай багатіє багач, хай, брехливий, сьорбне з того моря,
Що в ненаситі своїй стільки разів борознив!
Ну, а мене хай хвилюють хіба що справи любовні,
Хай серед них мене смерть на відпочинок пошле.
Хай в похоронний мій день, сльозу пустивши, хтось мовить:
«Смерть маєш саме таку, що увінчала життя».

Першою стежку хистку по морській здивованій хвилі
На пеліонській горі стята вказала сосна,
Що між ударами скель провезла, було, дорогоцінне
Руно, яке звіддаля вабило сяйвом рудим.
От коли б той корабель, — щоб ніхто веслом не бив хвилі, —
Арго, тоді затонув, згубних напившися вод!.. {78} 78 1-6. Ідеться про похід Ясона на кораблі «Арго» по золоте руно в Колхіду.
Ось, покидаючи дім і прихильні пенати, і ложе,
Хоче Корінна ступить на небезпечні шляхи.
Будуть — о горе! — лячними й мені зефіри та еври,
[10] І льодовитий Борей, і розгарячений Нот.
Не намилуєшся там ні містами, ні зеленню лісу —
Море зрадливе довкіл, синява всюди одна.
Там, серед моря, ні камінців не побачиш барвистих,
Ні черепашок: вони — тільки на вогкім піску.
Берег мережте лишень білих ніжок стежками, дівчата, —
Він лиш безпечний, а там, далі, — дороги сліпі.
Хай вам розказує хтось про звади вітрів, про Харібду
Й Скіллу {79} 79 17. Харібда — морська потвора; разом з іншим страховиськом, Скіллою , що жила напроти неї в печері біля протоки між Італією і Сицилією, втягала у вир кораблі й поглинала їх. Хто уникав Харібди, потрапляв до Скілли. , про те, як між них піниться хвиля морська;
Як, наче леза з глибин, Керавнії скелі зринають,
[20] Де там, в якій із заток, Сирта {80} 80 19-20. Керавнія — підводні скелі біля західного узбережжя Греції. Сирти — дві затоки в Північній Африці та прибережні землі, відомі великою кількістю хижаків. Велика й Мала, —
Хай повідає вам хтось — ви слухайте: хто слухачем є,
Жодна негода тому не заподіє біди.
Пізно, коли вже відв’язано шнур, озиратись на берег:
Вигнуте днище судна в безкрай солоний летить.
А мореплавець, ворожих вітрів боячись ненастанно,
Поряд — рукою сягнуть — бачить і хвилю, і смерть.
Леди синів {81} 81 27. Леди сини — Кастор і Поллукс, герої, що стали сузір’ям Близнят, опікуни мореплавців. , яснозорих близнят, молитимеш слізно,
Зойкнеш: «Ой, добре тому, хто на несхитній землі!»
Справді-бо краще собі прилягти та книжку гортати,
[30] Ліру фракійську дзвінку часом узяти до рук.
Може, кажу щось пусте, чим вітри забавляться буйні, —
Хай Галатея {82} 82 32. Галатея — морська німфа, одна з нереїд, доньок морського бога Нерея. веде, приязна, твій корабель!
Вроду таку загубить, нереїди, — був би це злочин,
Ви учинили б його, ви і ваш батько — Нерей.
Не забувай лиш мене, з ходовим я жду тебе вітром,
Хай у вітрила твої, духу набравшись, він дме!
Море могутній Нерей хай до нашого берега хилить!
Війте до нього, вітри, хвилю до нього женіть!
Палко благай, щоб зефіри твоє напинали вітрило,
[40] Лиш затріпоче — сама вміло скеровуй його!
Першим із берега знаний мені корабель я зауважу —
Й вигукну: «Ось він везе — бачите? — наших богів!»
Візьму на руки тебе. Ні числа, ні порядку в цілунках
Не пильнуватимем ми. Жертва подячна впаде.
Наче та постіль м’яка, буде слатись пісок перед нами,
Будь-який пагорбок нам правити буде за стіл.
Там за Ліеєм п’янким не одне мені, певно, розкажеш:
Як серед моря, було, ледь не втонув корабель,
Як ні непевна година нічна, ані Нот буревійний
[50] Не зупинили тебе, поки до мене пливла.
Йнятиму віру всьому, хоч була б то вигадка чиста.
Врешті, чому б то я мав мрії своїй не годить?
Тільки б тим радісним днем, оздоба небес, Світлоносець,
Чвалом пустивши коня, швидше мені заяснів!