Овидий - Любовні елегії. Мистецтво кохання

Ти, що могла б і сто сот укласти зачісок різних,
Ти, Кіпассідо, кому впору б чесати богинь,
Ти, що й до любощів хист, як я пересвідчився, маєш,
Більше мені помічна, ніж навіть пані своїй, —
Хто про зв’язок наш доніс, відкіль дізналась Корінна,
З ким до любовної гри в ліжко лягаєш не раз?
Може, рум’янець видав мене чи слово, зірвавшись,
Їй підказало, що ми бавимось потай тепер?..
Сам же я застерігав: зі служкою гра — небезпечна,
[10] Хто на ту стежку ступив — глузду бракує тому!
Втім, Брісеїди жадав, рабині, сам фессалієць {70} 70 11. Фессалієць — Ахілл. ;
Фебову жрицю кохав перший з мікенських вождів {71} 71 12. Фебова жриця — Кассандра; перший з мікенських вождів — Агамемнон, правнук Тантала. .
Я — не могутній Ахілл, не Тантала внук, то чи мав би
Нехтувать тим, що колись миле було владарям?
Оком пильнішим на тебе колись-то твоя господиня
Глянула — й тут же тебе кинуло, бачив я, в жар.
Я зате не розгубивсь; пам’ятаєш, став присягатись,
Навіть Венеру саму кликав, щоб свідком була?
Вибач, богине, мені! Я не винен — криві ті присяги
[20] Нот дощовий нехай ген морем у безвість жене!
Ти ж, Кіпассідо, відваж за труд мені плату солодку:
Нині, смаглявко, до гри знов побіч мене лягай!
Що це ти брівки звела? Страхи снуєш свіжі, невдячна?
Замість обом водночас, краще служи одному.
А як відмовиш, дурненька, мені, — зізнавшись в усьому,
Я господині твоїй сам принесу каяття.
Все, Кіпассідо, я викладу їй: коли ми кохались
І в який спосіб, і де, й скільки разів це було.

Ти, що на гнів свій палкий не скупишся для мене, Амуре,
Хлопче, що в грудях моїх, лежню, гніздо собі звив!
Що ж мене кривдиш усе, хоч твоїх таборів я ніколи
Не покидав, та чомусь тут таки й ран зазнаю!
Факелом палиш — своїх, у своїх же — стріли пускаєш…
Що то за слава така? Краще долай ворогів!
От гемонійця {72} 72 7. Гемонієць — Ахілл. Поранивши Телефа, вилікував йому рану іржею свого списа. візьми: свого друга вдаривши списом,
Він же для рани йому засіб подав помічний.
Глянь на ловця: переслідує здобич, а наздогнавши, —
[10] І не торкнеться її — іншу догнати спішить.
Нас, підлеглих твоїх, діймаєш ти своїм луком,
А до зухвальця — чому млява правиця твоя?
Що то за втіха — об голі кістки стрілу притупляти?
Геть од любові я всох — голі зостались кістки.
Стільки довкола мужів і стільки жінок без любові —
Там попітніти б тобі, щоб заслужити тріумф!
Рим, якби сил не зібрав, у світ широкий не рушив, —
Досі пишався б хіба крівлями з очеретин.
Воїн за вислугу літ отримує, втомлений, поле.
[20] Кінь, що мету обгинав {73} 73 20. Мету обгинав … — найнебезпечніший момент кінних перегонів — обігнути мету, тобто не зачепити колесом кам’яного стовпа на повороті доріжки. , — на пасовищі уже.
Під окриттям на підпорах стоять розхитані судна,
Хто вже з арени зійшов — меч дерев’яний бере {74} 74 22. Меч дерев’яний бере . — Гладіаторові, що з вислугою літ сходив з арени, вручали дерев’яний меч. .
Тож і мені, хто своє відслужив у жінок, у любові,
На відпочинок піти — чи не найвища пора?

Скаже з богів хтось: «Живи й не люби!» — подякую чемно:
Жінка — це зло, та яке ж миле й солодке те зло!..
Тільки-но я вдовольнюсь, і жага у серці пригасне —
Знов бідну душу мою вихор підхопить лихий.
Так, коли здиблений кінь, наосліп із вершником рине,
Спінений, вже він тоді не відчуває вузди.
Так, біля берега вже, запливаючи в гавань безпечну,
З вітром раптовим судно знову летить на глибінь.
Так ото носить мене Купідона подув непевний!
[10] Знову сягнув по стрілу бог пурпуровий — Амур.
Цілься у серце моє: безоружний — перед тобою,
Тут тобі вистачить сил і не здригнеться рука!
Стріли й самі вже в мене летять: сагайдак не таке вже
Місце звичне для них, як саме серце моє!
Все ж нещасливцем є той, хто ніч проспить непробудно,
Той, кому довге спання — то наче дар дорогий.
Дурню! Що ж таке сон, як не смерті холодної образ?
Часу доволі для сну кожному доля подасть!
Хай і надурює любка мене, щебечучи мило, —
[20] Із сподівання свого радість черпатиму я!
Хай то слух солодить, то докорами хай дошкуляє,
Хай то натішусь при ній, то, з’ївши облизня, йду.
Що перемінливий Марс — це від пасерба, від Купідона:
З нього зразок беручи, меч свій оголює Марс.
Ти — легковажність одна, як метелик — що там ті крильця?
Втіхи то щедро даєш, то забираєш нараз.
Тож, коли з ненькою гожою чуєш мене, Купідоне, —
В серці моєму всякчас, доки живу, владарюй!
Гурт жіночок, перелітна юрба, під твоїм буде берлом, —
[30] Так від народів обох шана пливтиме тобі.