Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може й те ще… Ні, не знаю,
А так здається… Сам єси…
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі.)
А може й Сам на небеси
Сміє[ш]ся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править ми´ром! Бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти… Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі, єдиному, святому
За дивнії Твої діла!
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі…
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

Буває, в неволі іноді згадаю
Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю…. Господи б, хотілось
Згадать хоть що-нéбудь! Та оце й наткну[в]сь
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись!.. От мені приснилось…
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться… Ніби край могили
Пасу я ягнята, а я ще мали´й;
Дивлюся, могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене… Я собі звернулось,
Щеня мов під тином, – звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий, —
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
– Дивися, дитино, оце козаки
(Ніби мені каже), – на всій Україні
Високі могили. Дивися, дитино,
Усі ті могили, усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили!
Уси ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та Бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися – а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилі лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.
Слухай же, дитино. – А потім ягнята
Приснились у житі, лановий біжить
Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,
Свитину здирає. І досі болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилі, то й досі не знаю,
Чи то було справді, чи то було так,
Мара яка-небудь. Мені той козак
Розказував ось що…

– Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами.
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій Сигизмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’єднали нас… Отак
Те лихо діялося з нами!

Во ім’я Господа Христа
І Матері Його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє Божії міста!
Ксьондзи скажені осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров’ю, сину, полилась.
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, землі!

Я жив на хуторі, з [нрзб]
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав,
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні-небозі…
І трьох синів своїх. – Нехай, —
Я думав, грішний перед Богом, —
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край.
За церков Божію, за люде,
А я молитись в хаті буду.
Бо вже нездужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять!

Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мій, та я,
Та Пріся, дочечка моя!
Воно ще тілько вир[ос]тало,
Ще тілько-тілько наливалось,
Мов та черешенька!.. За гріх,
За тяжкий, мабуть, гріх великий
Не дав мені святий владика
Очей нарадувать старих
Моїм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях їх з села в село,
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, і до мене
Вночі на хутір занесло.
А з ними челядь їх скажена
Та ще драгуни… Дай мені
Хоч коли-нéбудь, Боже милий!
На світ Твій виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огні!
Вони, вони – не бійся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янії, я бачив.
А челядь п’яна полягла
У клуні на соломі спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сіни наносили,
А клуню просто запалили…
Не встануть, прокляті, оп’ять
Дітей козачих мордувать,
Усі до одного згоріли!
І Пріся бідная моя
Згоріла з клятими! А я…
На пожарищі хрест з Данилом
Поставили та помолились,
Заплакали… Та й потягли,
На коней сівши, до обозу,
Синів всіх трьох моїх найшли
Та в добрий час і полягли
Отут укупі!..
………….
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали —
В оці могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови… А може,
І про могили, і про нас
З старцями божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить…