Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі Господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся
І каратись буду
Й на тім світі.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу.
Як не схаменеться
Та до Бога не вернеться,
То так і воп’ється,
Пазорями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного…
Було не спочине
Ніколе він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий Псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали,
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
Со святими ; та й заплаче.
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
– Все од Бога, – скаже собі, —
Треба вік дожити. —
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю.
– Треба работати, —
Було скаже по-московськи, —
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш. – Та взяв якось
Заступ і лопату
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
– Нехай, – каже. – Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити. —
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам-один; толокóю
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати.)
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Височенний хрест поставив…
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.

А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому Раю.

Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
– Ходім, – кажу, – Уласович,
На твою криницю
Подивитись. – Добре, – каже, —
Ходімо напитись
Води з неї погожої.
Та й пішли обоє
І відерце, і віжечки
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. – Власовичу, —
Кажу, – потрудися
Води достать, я не вмію. —
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за ноги
Вхопив його та й укинув
Максима святого
У криницю… Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколе не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люди, а я один
Диявол проклятий!

Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у балці й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.

А я пішов у гайдамаки,
Та на Сибірі опинивсь.
(Бо тут Сибір була колись.)
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене Богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні.
Чи не полегшає мені?

Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.

Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш; убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету;
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

Давно вже я си[д]жу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хресті
На кладовищі. Більш нічого
З тюрми не видно. Слава Богу
Й за те, що бачу. Ще живуть,
І Богу моляться, і мруть
Хрещені люде.
Хрест високий
На кладовищі трохи збоку
Златомальований стоїть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
І намальовано: розп’ятий
За нас Син Божий на хресті.
Спасибі сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я…
Такая доленька моя!
Си[д]жу собі та все дивлюся
На хрест високий із тюрми.
Дивлюсь, дивлюся, помолюся:
І горе, горенько моє,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. І тюрма
Неначе ширшає. Співає
І плаче серце, оживає,
І в Тебе, Боже, і в святих
Та праведних Твоїх питає,
Що Він зробив їм, той святий,
Той Назорей, той Син єдиний
Богом ізбранної Марії.
Що Він зробив їм? І за що