Тарас Шевченко - Кобзар [Вперше зі щоденником автора]

Даєш ти, Господи єдиний,
Сади панам в Твоїм Раю,
Даєш високії палати.
Пани ж неситії, пузаті,
На Рай Твій, Господи, плюють
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

Були на хуторі пани,
І пан і пані не ба[га]ті.
І дочечка у їх росла,
Уже чимала піднялась;
І генерал її посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був страх багатий.
От і талан Господь послав
На вбогий хутір, ублагали
Царя Небесного! Взяли
її гарненько одягли
Та у неділю й повінчали,
І генеральшею назвали.
І цугом в Київ повезли.
Було на хуторі погане
Мале байстря, свиней пасло,
Петрусем звалось; на придане
Воно за панною пішло
У генеральськеє село
Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала,
За генеральшею чимала
Орда панів і паничів;
І генеральша уночі
Тихенько плакать собі стала.
«Занапастила мене мати,
Зов’яне марне у палатах
Краса і молодость моя».
«Ти, душко, плачеш?» – «Хто се, я?
Ні, я не плачу…» – «Знаєш, Маню,
У городі тепер армяни,
Купи собі, мамуню, шаль».
«Мені не треба тії шалі».
«Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко! Не печаль
Мого ти серця! А весною
В Париж поїдемо з тобою
Або поїдемо в село,
Як схочеш, серце».
Тихо, тихо
Зима минала, кралось лихо
Та в самім серці й уляглось
У генеральші молодої.
Поїхали в село весною,
В селі банкети загули,
А генеральша плаче, плаче,
А генерал того не бачить,
А всі вже бачили в селі.
З нудьги із двору погуляти
Якось, задумавшись, пішла,
Та аж за царину зайшла,
Та й бачить, що пасе ягнята
Мале хлоп’яточко в стерні.
«О горе, горенько мені!
Що я робитиму на світі?..
Се ти, Петрусю?» – «А[в]жеж я».
«Ходім до мене, будем жити,
Як там на хуторі колись
Жили, жили». – Та й похилилась,
Очей не зводячи, дивилась
На Петруся´. Одним одна
І виростала, й дівувала.
І за старого генерала
Занапастили, продали!
І вкупі гроші пропили…
І тяжко, тяжко заридала.
«Ходімо, серце, погулять!
Ходім, Петрусю, в сад, в палати».
«А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої ягнята?»
«Нехай хто хоче!» – Й повела
Його в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потім в школу оддала.
І любо їй. Нехай радіє,
Поки надія серце гріє,
Поки росте з того зерна
Або кукіль, або пшениця.
Бо ми не знаєм, що твориться
У Його там. А Він хоч зна,
Та нам не скаже. Якби знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б… А втім, не знаю…
Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,
Петрусь до школи та із школи
З книжками ходить та росте.
Сама аж ніби мо[ло]діє,
І генерал собі радіє,
Що діло, бачите, святе
Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,
Зимою в Київ одвезли,
І там у школу оддали,
І там чимало поповчили.
Вернувся з Києва Петрусь
Уже Петром і паничем,
І кучері аж по плече,
І висипався чорний ус,
І ще… Та се ще не втече,
Розкажем іноді колись
Про те, що снилося Петрові.
А генеральші чорнобровій
Що тепер снилося? То ми
Оце й розкажемо.

Перед іконою Пречистої
Горить лампада уночі.
Поклони тяжкії б’ючи,
Ридала, билася… нечистую
Огненную сльозу лила.
Вона благала Пресвятую,
Щоб та її… що[б] та спасла,
Щоб одуріть їй не дала
Пренепорочная! І всує.
Молитва їй не помогла.
Вона, сердешна, одуріла,
Вона, небога, полюбила
Свого Петруся. Тяжко їй!
Душі негрішній, молодій!
Та що ж робить? Не стало сили,
Сердега разом одуріла.
Та й як його одній святії
Прожити літа молодії?
Вони ж не вернуться! Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить. Генеральша
Не перескочила, бо їй
Хотілось жити, молодій!
Хотілося б… Густенька каша,
Та каша, бачте, та не наша,
А наш несолений куліш —
Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний!
Моє ти серце! мій ти сину!..
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О Матер Божая! розкуй
Мою ти душу!» – І ридала,
І батька, й матір проклинала,
І все на світі. А Петрусь,
Її єдиная дитина,
Гуляв собі пренеповинний
В саду та арію якусь
Мугикав стиха. Більш нічого
Петрусь не бачив. А небога
Сама не знає, що робить.
І що їй діяти з собою?
Або сховатись під водою,
Або, принамені, розбить
О стіну голову…
«Поїду в Київ, помолюся.
Молитва, може, прожене
Диявола… О! мій Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Дніпрові утоплюся!»