Леся Українка: Кассандра

Та тільки «може»?

Я вразив тебе?

О, ні, я звикла, що мені не вірять!

А все ж пророкування вислухають.

На жаль!

Я прагну вислухать його!

А якби часом я тобі сказала -
я не кажу, се тільки так, наприклад, -
щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?
Чи ти б послухав?

Ні, скажу по правді,
не міг би я послухати тебе,
хоч би ти смерть видиму віщувала,
бо нечестю було б зректися потай
того, що сам же я вхвалив прилюдно,
на що пристав незмушений, по волі.

То нащо знати, що тебе спіткає?

Так, я люблю дивитись долі в вічі.

О, ні, Долоне, ти того не любиш,
ніколи не любив, даремне кажеш!
Ти ще дитина для таких очей!

Дитина? Я, царівно, повнолітній,
до ради вхожий і до війська здатний,
я не хлоп'я давно.

Але для того,
щоб знести долі погляд, повноліття
твого ще мало.

Бачу я, царівно,
що ти мені не хочеш відповісти,
і я даремне тільки час гублю,
а я його не маю вже багато.

Хто се тобі сказав?

Ми призначили,
щоб я вернувся, поки зійде місяць.

Але ж тепера місяць рано сходить!

То ж, власне, я тому не маю часу,
здається, й так його немало згаяв!

Пождав би ти безмісячної ночі!

Війна не жде, царівно,- поки б ми
безмісячних ночей тих дожидали,
то, може б, місяць освітив руїну
святої Трої. Я піду, царівни.
Щасливі будьте!

Та чого ж ти плачеш?

Се ж я востаннє говорила з ним!
Що ж я йому казала? Все холодні,
непривітні слова, як ті мечі
ворожії, що мають заколоти
єдиного, коханого Долона!…
Чом я не кинулась йому до ніг?
Чом не благала на богів олімпських,
щоб він не йшов у ту лихую путь?
Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!»
Чом я хоч поглядом не задержала?
Злякався б він очей тих зловорожих
і, може б… може б, він мені повірив,-
він сам казав,- та, може б, і послухав.
Дитина він перед очима долі,
не зважився б іти на їх огонь,
якби виразно бачив смерть видиму.
Ох, а тепер… Моє єдине щастя
конає там…

Кассандро! та вгамуйся!
Тож він живий! Чого ти так голосиш,
аж моторошно, справді! Не годиться,
ще хто почує! Нам додому час.

Нехай там чує цілий світ! Несила
мені мовчати… Ох, ти ще пізнаєш,
як тяжко найдорожчого втеряти!

Кассандро, годі! Що се ти говориш?
Ходім, тут темно, страшно, я боюся.
Вже пізно…

Пізно… хутко зійде місяць,
освітить поле… Мій Долон на полі
такий самотній, наче кипарис
на роздоріжжі… він такий хисткий,
він молоденький, ніжний - не до зброї,
до ліри, до кітари він удався,
до весняних пісень… Ох, що ж ті руки
порадять проти сих мечів важких,
що здійнялись над ним… Рятунку!

Слухай,
чи ти безумна? Тож збіжаться люди!
Готові ще й ахейці сполохнутись!

Ахейці?… Я замовкну… я не буду…

Ходім на браму… Ти ходи зо мною…
мені так страшно… я боюся долі…

Та як же підемо? На сходах темно.

Ох, ні, не досить темно, я все бачу…

Ох, Артемідо, сестро Аполлона,
богине ясна, погаси свій світач
на сюю ніч, на сю єдину ніч!
Нехай коханці менше мрій зазнають,
вони щасливі й так! Невже для того,
щоб їм, щасливим, марилось любіше,
мені, нещасній, відбереш ти мрію,
останню, розпачливу тую мрію,
що є ще десь на світі мій коханий,.
мій, хоч несуджений, та мій єдиний!
Коли то правда, що говорять люди,
немов і ти зазнала раз кохання,
на ймення чистої любові тої,
благаю, зглянься!