Александр Пушкин - Євгеній Онєгін

І отчий край, і край вигнання?

Та зникло щастя те в очах,

Як слід легкий ваш у лугах.

XXXII

Діани перса, щічки Флори

Скрашають, друзі, нам життя!

Одначе ніжка Терпсіхори

Сильніш хвилює почуття.

Вона, віщуючи зарання

Непорівнянне раювання,

Умовною красою вмить

Нам серце може запалить.

Люблю її, моя Ельвіно,

Під довгим накриттям столів,

Весною на шовку лугів,

Зимою на краю каміна,

На тлі паркету світлянім,

На узбережжі кам'янім.

XXXIII

Згадав я час перед грозою:

Як заздрив морю я тоді,

Що мчалось лавою живою

Лягти під ноги молоді!

Як прагнув разом з бурунами

Діткнутись милих ніг устами!

Ніколи у кипучі дні

На золотій моїй весні

Не прагнув я з таким тремтінням

Ні уст рум'яних, ніби цвіт,

Ні вкритих розами ланіт,

Ні перс, хвильованих томлінням;

Ніколи рій бажань палких

Так не терзав грудей моїх!

XXXIV

І другий спогад миготливий

Перебігає у думках:

Держу я стремено щасливе...

І ніжку чую я в руках;

І знов кипить моя уява,

Знов сила дотику ласкава

В холоднім серці палить кров,

Росте печаль, росте любов!..

Та, ліро! Струнами гучними

Про гордовитих не дзвони!

Не варті пристрастей вони,

Ані пісень, натхненних ними!

Слова і зір привабниць тих

Оманливі... як ніжки їх.

XXXV

Що ж мій герой? Утоми повний,

Додому швидко полетів,—

А Петербург непогамовний

Під барабанний стук ожив.

Встає купець, візник чвалає,

Прудкий рознощик поспішає,

Із глеком охтенка спішить,

І під ногами сніг рипить.

Збудився ранок благодатний.

Із коминів прозорий дим

Стовпом зростає голубим;

І пекар, німець акуратний,

У ковпаку, як і всякчас,

Вже відкривав свій васісдас.

XXXVI

Але, стомившися від балу,

Зробивши ніч з годин ясних,

Ще спить, розкинувшись недбало,

Дитя розкошів та утіх.

Опівдні встане, і готову

Дорогу починає знову,

І днів пістрява маячня

Та сама й завтра, і щодня.

А чи щасливий був Євгеній,

Розцвівши вільно, без тривог,

Серед блискучих перемог,

У насолоді кожноденній?!

Чи марно він серед забав

Хвороб і острахів не знав?

XXXVII

Ні: почуття пригасли юні;

Докучив рано світський шум;

Недовго вабили красуні

Нудьгу його всякчасних дум;

Лукаві зради натомили,

І друзі, й дружба обманили;

Та й справді, вічно він не міг

Beef-steaks та страсбурзький пиріг

Шампанським пінним обливати

І сипать дотепів слова,

Коли боліла голова;

А хоч і був гультяй завзятий,

Та розлюбив він під кінець

І чвари, й шаблю, і свинець.

XXXVIII

Недуга, що її причину

Давно пора б нам відшукать,

Подоба англійського спліну,

Нудьга, по-нашому сказать,

Його взяла в свою облогу:

Застрелитись він, слава богу,

Не міг наважитись ніяк,

Та до життя утратив смак.

Як Child-Harold, похмурий, томний,

Він увіходив у салон;

Ні шум пліток, ані бостон,

Ані зітхання — знак нескромний,—

Ні млость у зорі молодім

Його не вабили нічим.

XXXIX. ХL. ХLІ

. . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . .

ХLІІ

Химерниці великородні!

Йому ви навівали сон.

Воно ж і правда, що сьогодні

Докучить може вищий тон.

Хоча, буває, певна дама

Тлумачить Сея чи Бентама,

Та їх розмова, як на глум,

Нестерпний, хоч невинний шум.

А ще й такі ж то непорочні,

Такі вони величні всі

У тому розумі й красі,

Такі завбачливі і точні,

Такі суворі до мужчин,

Що й вигляд їхній родить сплін7.

ХLІІІ

І ви, красунечки грайливі,

Що бистро об нічній порі

Несуть вас коні густогриві

Повз петербурзькі ліхтарі,—

І вас покинув мій Євгеній.

Утіхи зрадивши шалені,

Він, позіхаючи, засів

У себе вдома, нагострив

Перо тонке, хотів писати,—

Та здався труд йому нудним,

І все кінчилося нічим,

І не ввійшов він в цех затятий

Людей, що змовчу я про них,

Бо сам належу до таких.

ХLІV

Тоді, в душевній порожнечі,

Неробством мучений тяжким,

Узявсь до хвальної він речі —

Живитись розумом людським;

Загін книжок розставив гарно,

Читав, читав, а все намарно:

Там дурість, там облудна тьма;

Там змісту, честі там нема;

На все накладено вериги;

І застара старовина,

І пристаріла новина.

Лишив він, як жіноцтво, книги,

І їх запилені ряди

Закрив тафтою назавжди.

ХLV

Зненавидівши марнослів'я

І світські приписи дрібні,

Його зустрів і полюбив я.

Припали до душі мені