Костянтин Москалець - Нічні пастухи буття

сутінковими птахами
поросла твоя мила і втрачена назва
музика ледве засніжена
за теплими мурами сліз

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
теплим небом налите по вінця
темним небом наповнене вщерть

срібне-срібне поле

дощ повився мов дикий сідий виноград
моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим

срібне-срібне поле

тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне

срібне-срібне поле

Падали тихі сніжинки на чорну, спустошену землю,
Рік нещасливий ішов безвісти, на вигнаннЯ,
Ми неквапливо пили вино молоде, золотисте,
Добре горіла сосна, тішачи тіло теплом.

Ми говорили про вічність, цитуючи давніх поетів,
Слухали вражено нас речі знайомі, прості,
І уявляли й собі небесне засніжене Царство,
І шкодували, що там місця для них не було.

Любі і віддані речі! Ми раптом відчули цю тýгу,
Цю невимовну печаль бідних, малих служників, —
Лампи, що світло несла крізь ночі безмежні, безсонні,
Посуду, що пригощав скромною стравою нас.

Гірко дивилися книги, яких ми не зможем забрати,
І на ґітарі струна тріснула саме в цю мить.
Глянули ми за вікно — там темінь буяла нестерпна;
Речі вже знали про рай — і залишалися тут.

Тиша зимова зоріє. Вечірнього спокою ризи
Над невеличким селом стомлений рік розіклав.
Лунко озветься десь пес, почувши наближення кроків,
Інший йому відповість, потім затихне усе.
Віщі сприятливі знаки написано в небі оддавна
Для марнотратних синів, що спохопились на клич
Білого батька свого, самотнього в рідній господі,
Серед зелених лісів, яснонебесних річок.
Поночі вийдуть синове на крем'ях Чумацького Шляху,
Ноги до крові зіб'ють, сивими стануть самі,
Втратять усе, що було, усе, що вважалося сущим,
Без подарунків і знань ступлять у батьківський дім.
Радосте, юна сестричко, вітай цих натомлених гостів,
Лий запашного вина, добру вечерю готуй,
Хай розмерзаються їм затьмарені очі і душі,
Хай зацвітуть їм серця серед святої зими.
Годі марудному світу справляти примарні обнови
І будувати житло на проминальнім піску,
Слухати лже-вчителів, не вірячи жодному слову,
Тоскно дивитись, як бруд топить в собі Агору.
Годі блукати між ланців, пройдисвітів, скорих на злочин,
Годі шукати людей посеред білого дня, —
Люди існують лиш там, де батько нічний їх чекає,
Світячи на небесах вічно закличні вогні.
Схлипує тихо Марія. У новому Єрусалимі
Мовчки сидим за столом, думаєм кожен своє;
Двері прочиняться. Б о г, Якого ми встигли забути,
Зайде до хати, внесе яблук зимових таріль.

Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
Безецної орди ми виросли з тобою.
Пришельців із небес, нас доля берегла
Та ледве чутний плеск старого джерела.
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.
Ми сіялися тут. Ми будували час
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
А водночáс простим, як звірі та рослини;
І забували все, коли по вечорах
Плекали тихий дар дослідчого пера.

Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів,

Летіли з опівнічних берегів —
І на пелЮстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.

Якби не ця краса неподолáнна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;

Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.

Є немічна весна, апатія без краю,
І обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.