Костянтин Москалець - Нічні пастухи буття

Madeleine Paris
Синя, з білою облямівкою,
вчора Тома її забула,
забула її, принісши вина та хліба,
слухаючи про мою улюблену іграшку;
— може іграшкою стати скорпіон? —
засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,
де плавала ця мала жовта тварина,
і як пояснити, коли навіть католики,
охайні троянди целібату — і ті не мають
вірогідного висновку,
стрункого й палючого,
і прохолодного,
як собор, де химери, цокаючи кам'яними
кігтями, перебігають вогкою підлогою,
нічого не забуваючи, нічого не пам'ятаючи,
вистромивши жала, заплющивши сині очі.

Амінь.

Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.

Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.

І, може, саме так збувається «т е п е р», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує т е б е.

Я знаю, що вже зріє у мені
Троянда чорна, наче та черниця.
Вона зійде рум'янцями на лицях,
Розтане у ласкавому вогні.

Але не попіл, тільки ранній сніг
Лягатиме на пагорби столиці,
Кричатиме тривожно сіра птиця
В безлюдній світанковій тишині.

Мій перевізник мовчки відштовхнеться
Від берега, що диким зостається,
Плюндруючи святі дари богів;

Не витримаю, ще раз озирнуся,
Та за густими лавами снігів
Нічого не побачу — й посміхнуся.

Поглянь на тих, кого бездумна hýlē [2] матерія (гр.)
Взяла одного разу у полон,
На цей похмурий, виснажений сон
Душі й самозакоханого тіла.

Їм сниться, що попереду могила,
Буття землею, гробаками, тлом;
Закутавшись у червінь папілом,
Танцюють і брунькуються щосили.

Анальфабет, месія та пророк
Ведуть розмову про останній строк,
За пляшкою в прокуреному лігві,

Не вміючи узяти інший тон,
Яким говорять з нами зорі стиглі
бо щойнопрочитаний «Федон».

Слова і речі, вечір і сова,
Цитрина пахне, чай парує свіжий,
Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —
Немов душа, праюна і жива.

Усе намарно. Отже, так бува:
Покинувши Господень дім поспішно,
Ми сміло падаєм у прірву ніжну,
Гадаючи, що це потрібно вам.

Але, брудну і дику вчувши мову,
Побачивши, що ви готові знову
Дитину й ангела безжурного звести, —

Вертаємо з одвічного Содому,
Який уже нікому не спасти,
До навстежи одчиненого дому.

Село в снігах і пес побіля ніг,
Ранкова тиша соняшного грудня;
Ти грав стару мелодію на лютні,
Тепер стомився і відклав її.

Пісні, які ти чув колись у сні,
Забулися, зоднаковіли в буднях,
Легке хлоп'яче серце стало трудним,
А очі — недовірливі й сумні.

Невже це ти? Невже тепер довіку
Оцього недоріку і каліку
Тягатимеш понуро на плечах?

Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни
Летять у круговерті суголосній,
Тобі, живому, вказуючи шлях.

Від смерті у воді
ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;
тут є вікно, вино і плити,
а навесні дозволено закласти
квітник і виростити там
гліцинії або кулясті блискавки.

Минуло дві зими.

Улітку ти досліджував семантику пелюсток,
і фоліанти францисканців, і дощі.