Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Далі іди, пам’ятаючи пересторогу: не озирайся ,
бо тоді доведеться повертатися знову в сюди ,
бо тоді вже ніколи себе не позбудешся, Брате Я,
ані тіні своєї, не такої великої, щоб захистити
від спеки кохану чиюсь (бо своєї ніколи не матимеш),
не такої малої, щоби
день крізь день по ній не топталися натовпи —
натовпи псів, юрби майстрів, ангелів тлуми.

Кожний іде по собі .

Що за покару несуть оті в’язні зі срібного поля?
Обривають рясні пелюстки і ворожать, чи скоро додому,
і не знають, що Тут їх домівка, що Літо Господнє
всередині нас, —
білосніжний десант непокірної шляхти небесної,
музиканти і містики, воїни,
неповторні майстри самоспалення.

Вечірні бджоли на холодне скло
твоєї пам’яті сідали,
і коливалося воно,
і разом з ним гойдалось відображення:
собаки, червень, ангели і мед
вечірній, чистий та густий,
і час майбутній, у якому все збулося,
напророковане тобою юним;
а ще граційно танцювали
барвисті тіні тих усіх,
ким ти міг бути,
і сохло листя у книжках про Україну,
— таку загрожену тоді —
— таку загрозливу тепер —
те листя ти зривав на згадку,
про літо, назви для якого не існує, літо те
з великими собаками скляними,
що бігали довкіл газонів,
і, доторкаючись одна до одної, дзвеніли, —
неначе кришталеві хмари, як ім'я
твоє, коли воно зненацька з горизонтом сутикнеться;
і ти гукав собакам різнобарвним:
дзвеніть тихіше, любі пси,
вважайте на стовпи, і кам’яниці, і на поваплені гроби,
не відбивайте лап скляних та кришталевих вух,
не розбивайтеся!
І думав ти собі: які ж бо неслухняні ці собаки
із кольорового тонесенького скла;
живі були би чемними, але
втішатись маю ось такими, — і ти плакав,
у липні плакав і казав: живі собаки дуже чемні,
проте від смерті це не захистить.
І снувалися сни невідступно
коло Келії Чайної Троянди,
яка виросла в срібному полі сама;
мабуть, це неістотно, що ми вже забули, кому
присяглися дожити, і вижити, і пережити, —

але за кожним із нас —

безрукі клоуни, що сльози не витруть,
темні кімнати, яких ми боялися страшно,
недомальоване небо на аркушику в клітинку,

— ми ще повернемося , —
шепочемо,
— ми ще вернемося,
щоби приробити вам руки,
і витерти сльози,
які горіхами пахнуть, і Роком Новим, і Різдвом;
ми ще перейдем крізь вас, темні кімнати,
привітаємось із усіма, кого там зустрінемо, —

безрукі клоуни не посміхаються,
у темних кімнатах спалахує світло, —
вони вже все знають, вони знають,
що з усіх повертань це повернення в літо
обвуглених спогадів
є останнім;

ми повернемось — навчитися літу,
навчитися сонцю та місяцю,
навчитися говорити, казати «Сестра»
до принцеси лілеї,
навчитись кохати Сосну,
відчувати періоди,
більше не зраджуючи серця, ми ще встигнемо, —

— ви більше нікого не зустрінете —
— ви не повернетесь більше ніколи —
сповіщає сапфіровий птах,
і ми розуміємо його мову,
і ми розуміємо, що нарешті довідались
правду.

Над нашою хатиною малою
Господнє Літо хутко перейшло,
І Міста, про яке писав Павло,
Не видно за осінньою імлою.

І ми перемовляємся з тобою
Двома-трьома словами — про тепло,
Про те, що літа наче й не було.
Так само, як життя; й не спим обоє

Чекаючи пробудження від сну,
В якому повно смерті й туману,
Безсоння — і безсмертя — і любові…

Цей сон тече і тчеться з людських слів,
Та, вірячи апостолу Павлові,
В густій імлі щезають журавлі.

Ця несподівана довго очікувана
тиша свідомості
тиша Пречистої Діви Марії світанку
Матері Божої Сніжної
Матері Божої Матіївської —
і гарних думок про незнищенність
м и н у щ о с т і
тиша лілей на Орловому озері

коли я відмовляюся
від холодного вина
аж до повернення в Царство

цієї тиші дитинства
омофору з ледь прив'ялими пахощами
і білосніжністю
маминого робочого халата

цієї тиші і чистоти
не було ніколи
тому що вона
є
вічно

Угорі весняна лампа
і зелене полум'я в небесах
зорана земля і бездомна
вечір буйний у бутті
стихне
сам