Костянтин Москалець - Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
Безецної орди ми виросли з тобою.
Пришельців із небес, нас доля берегла
Та ледве чутний плеск старого джерела.
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.
Ми сіялися тут. Ми будували час
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
А водночас простим, як звірі та рослини;
І забували все, коли по вечорах
Плекали тихий дар дослідчого пера.

Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів.

Летіли з опівнічних берегів —
І на пелюстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.

Якби не ця краса неподоланна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;

Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.

Є немічна весна, апатія без краю,
і обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.

Божественний Платон в гімнасії порожнім
Сумує крадькома за юністю душі
І вгадує себе у діві перехожій,
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.

І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
Але оця найтонш наслідує Її
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.

Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,
З архаїкою снів, де скрапує вино,
Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,
Яка не порятує згасаючий еон.
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
Накреслюєш хреста на мокрому піску.

Полагодив годинника старого,
Давняшнього причетника чувань,
Милуюся чергóю коливань,
Що маятника водять золотого.

Нарешті це триває досить довго —
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.

Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;

Обітованна міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.

Цю тишу можна краяти ножем.
Вона — достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.

А іншими словами — то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музúки розбрелися по кав’ярнях,
І, затиснýвши кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.

Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь ,
І божевільний — німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.

Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднови.

Коли всі покладуться на спочинок
коли заплющать очі дуже добре
над нами запалають вогкі зорі
сніги довкіл засяють запашні

як добре без людей чи правда тату
чи правда що в лісах
живуть зимові світлячки
чи правда — в небесах
летючі риби множаться

вони обходяться так добре
без музики полотен і книжок

чи правда тату
правда тату

правда

Музей не зачиняється о шостій, і тепер
ми, безпритульні, бачимо наш грудень:
Ворохту у снігах, чужих людей,
які жестикулюють біля клубу, і виносять
обладнання з автобусів, і камери, і світло
зимове ущухає блискавично, а Карпати
рушають поза мову, топчуть сніг —
ружовий, присмерковий, смерековий.