Валентин Кудрицкий - Втомлені гори

23.4.1988 р.

НАС НЕ ПОДОЛАТИ
Все життя з неправдою боровся,
А чого сьогодні я досяг?
Замість шани вмазали по писку,
Що не той я взяв у руки стяг.
Розвернули в протилежний напрям
І сказали: ось туди іди,
Й знову я іду, як і раніше,
Тільки вже до іншої біди.
Люди! Зупиніться і не бійтесь,
Досить цим служити хом’якам!
Нас багато, нас не подолати,
Скільки ж можна вірити вовкам?
Знаю, що мої пройшли вже роки,
Та Бог з ними – я прожив своє,
Але жаль, що діти і онуки –
Кожен не доїсть з них, й не доп’є.
А тому благаю: зупиніться,
Досить нам тремтіть, як в таборах!
Бо тоді, як зможем розігнутись,
Отоді й осилимо свій страх.
Я не вірю, що колись бандитів
Наш народ не зможе подолать,
А тому, народе, піднімайся –
Хто не хоче безхребетним стать.
29.3.2003 р.

ЙОГО РАЦІОН
Сало, хліб і самогон –
Ось його весь раціон.
6.7.2006 р.

БОРИСУ ЄЛЬЦИНУ
В житті моєму вечоріє,
І на висках повис туман,
Коли по всій моїй державі
Промчавсь страшенний ураган.
Тоді ніхто не знав, не відав,
Що буде завтра, через рік,
Як над людьми, немов над світом,
Піднявсь цей мужній чоловік.
І білий дом, нарешті, рухнув,
І хоч гадюками кишів,
Та всі розбіглись ті, як мухи,
Як дикі кози із кущів.
І от, коли вже вечоріє,
І лине ніч у мій покій –
Горжусь тобою я, Росіє,
Що Єльцин є в душі твоїй!
Що розбудив він всю державу,
Як перший пролісок весну,
І що, нарешті, вся планета
Мов пробудилася від сну.
21.11.1990 р.

ДАЙ СИЛИ
Там, де зорі шепочуть в гаю над Дніпром
І в ромашках купаються білих,
Дай припастись мені до тюльпанчиків губ,
До твоїх кавунцят перезрілих.
Хочу пити любов, як іскристе вино,
І з’єднатись лише в поцілунку,
І в твоєму вогні, що в душі аж на дні,
Пошукать від журби порятунку.
Щоб подалі втікти від бандитів отих,
Що державу мою обкрадають,
Що від жиру й розваг кожен став, як варяг,
І самі чого хочуть – не знають.
Дай, кохана, мені стільки сили, вогню,
Щоб зібралась душа моя з духом,
І отих, що ганблять Україну й народ,
Міг я словом огріть, як обухом.
17.4.1997 р.

НОВІ БРЕХУНИ
Вже боюсь навіть слухати Раду
І останні новини вмикать,
Бо не можу терпіть, як там леді
Про любов до народу галдять.
Всі обізнані вже з цілим світом,
Знають все: де Гавайї, Бомбей,
Тільки й мова у всіх них про літо,
Про футбол, ресторани, хокей.
Я не стану душею кривити
І гріха в тім не стану таїть:
Стало й справді в нас весело жити,
Але тим, в кого віла... стоїть.
То ж радійте, пишайтесь і смійтесь,
Що у нас вже не буде весни,
Що у нас розвалилося військо,
І при владі – нові брехуни.
Перші крали, то й нам хоч давали,
Хтось з них в гречку частенько стрибав,
Але з ким цього в нас не бувало,
Якщо статус в житті дозволяв?
А сьогодні вже всі не вилазять
З теї гречки – в кого й не стоїть...
І забули про честь, і про ЗАГси
За якихось усього сім літ.
Все що бачать ламають, хапають,
Як татари підряд все гребуть,
І з – під лоба на нас поглядають,
Щоб і ще щось із нас хапонуть.
Бо сьогодні анархія повна:
Все що хочеш – бери і роби,
І ніхто тобі й слова не тявкне –
От для чого їм треба раби!
7.2.1997 р.

ОПТИМІСТ
– Чому на фрезерний втік Сава?
– Бо там оцінки кращі ставлять.
25.2.1981 р.

ДЕНЬ І НІЧ
Пройдуть літа, а молодість ніколи
У тій душі, яка вогнем горить,
У тій душі, що любить ріки, гори,
У тій душі, де веснами шумить.
Тремтить осика листям білоликим,
І кожен раз не знаю я, де стать?
І кожен раз, коли я вийду в поле,
То хтось немов гукає пошептать.
І я іду. Вслухаюсь в далечіні,
Які всю ніч шепочуться в гаях,
І бігають по полю, ніби тіні,
В яких як ніч – завжди ночує страх.
Шумлять гаї, шепочуться, шумують,
Шипшина колеться, як кінчик олівця,
Але все те ніхто не помічає,
Що ніч і день – безкрайні й без кінця.
Отак вони по Всесвіту й блукають:
І день, і ніч у парі – все життя,
Ніби один одного доганяють,
І все іде по задуму Творця.
Шумлять гаї. З шипшиною шепочуть,
А далечінь безмежна і ясна.
А я іду. Літа іти не хочуть,
Коли в душі – шепочеться весна.
7.12.1961 р.

В ФІЛАРМОНІЇ
Нілі Крюковій
У вестибюлі до прем’єри
Стояли мирно глядачі,
І от, нарешті, вийшла Ніла
З томом Шевченка в голові.
А хтось із тих, що зверху слухав,
У розпорядника спитав:
– Чи не сказали б мені, любий,
Хто цю крамолу написав?
Бо в ті часи проти начальства
Ти спробуй що-небудь скажи,
Читать дальше