Валентин Кудрицкий - Втомлені гори

Бо порядні хіба ж так змогли б розорить
І лишити дітей наших крова?
8.5.1997 р.

БРАТУ ВОЛОДИМИРУ
Ні добрих слів, ні злості я не маю.
Лишився тільки смуток співчуття,
Коли тебе, мій братику, стрічаю
В старім жупані на краю села.
Давно в тобі погасли всі надії,
І ти живеш – аби, як кажуть, жить,
Бо всі твої найкращі світлі мрії –
То є той зуб, який завжди болить.
І в тому правда. Їй же Богу, правда.
Бо час уже не той, що був, настав,
Як на столах у всіх лежала "Правда",
Яку ніхто – крім тебе – не читав.
Якою ти, немов сліпець, пишався,
І тут тебе я можу зрозуміть:
Бо стільки літ ти в "люди" пробивався,
Щоб і собі – як Сталін – прогриміть.
І ти гримів, як всі тобі подібні,
На всіх і вся, неначе грізний пан,
Що навіть брата ти не пожалів би,
Аби сказав на кермача: баран.
Я не суддя й судить тебе не стану,
На це є Бог, є люд, з яким ти жив,
І ти, можливо, в тім не винуватий,
Що з тебе він начальника зліпив.
А зараз ти нікому не потрібний,
Коли лишивсь з вавками сам на сам,
А той, який довів тебе до вавки,
Ти тільки подивись, який відгрохав храм!
У нього, бач, і "Волга" персональна,
І хата більша, ніж у місті клуб,
А в тебе що? Квартира комунальна
І кожен день болить все той же зуб.
А зараз навіть дім він твій обходить,
То де ж вони, оті твої святі?
Чи хоч один спитав:
– Ну як, Володя,
Чи ти сьогодні що-небудь хоч їв?
Бо ті щурі сидять сьогодні в норах
Над награбованим й забули про людей,
Це якраз ті, яким ти стільки вірив,
Пишаючись їх величчю ідей.
До тебе я без злісті і любові,
І не в тобі шукаю я біду,
Адже з тобою ми одної крові,
Та кров я бачу – брата не знайду.
Та звинувачувать тебе я не беруся,
Бо нас усіх вели оті "орли",
Одне простить тим виродкам не можу –
Що брата ті від мене відняли.
Прости мене, якщо я винуватий,
Якби ти знав, як рвавсь завжди в село,
І так завжди тягло мене до брата,
А варт було приїхать – все гуло.
До тебе йшов завжди із хлібом-сілью,
Й завжди радів, коли ти посміхавсь,
Зате від тебе йшов мов із похмілля,
І що ноги не буде в тебе – присягавсь.
Та час проходив, рубцювались рани,
І знов тягло у батьківське село,
Де з радістю заходив я до Ганни,
Ніби рідні у мене не було.
Потім всю ніч ходив один по греблі,
Де зустрічавсь з думками юних літ,
Що берегли в ставку очеретянки,
Ніби казки про невідомий світ.
Ти про гріхи висловлювавсь сміливо,
А сам і вздовж, і впоперек грішив,
А от коли дружиноньки не стало –
Тоді лише її ти оцінив!
А ця твоя розгнуздана кобила
Не витримала навіть тижнів трьох,
Яка тебе, партійного, добила,
Як і до цього перших своїх двох.
16.2.1991 р.

ЯКЩО РОДИВСЯ СОБАКОЮ
Скільки ти не вчи собаку –
Задере одначе лапу.
12.1.1989 р.

ХАМЕЛЕОН
Комуністу
Він бив себе в груди, що кращий за інших,
Він бив себе в груди, що знає він все,
А я посміхався, дивився і думав:
Яке ж самовпевнене надто лице.
Він бив себе в груди: "Я – прапор прогресу,
Я – символ і розум, я – доблесть і честь!"
А решта усі, то нікчеми й дебіли,
Бо той, хто не з ними, для тих той – балбес.
Він бив себе в груди: "Я – совість народу,
Я – правда його, я – його гегемон!"
А я посміхався й дививсь на ту морду,
Й мені увижався – хамелеон.
Він бив себе в груди: "Я – чесний, я – справжній!"
Він бив себе в груди, що він комуніст,
А я посміхався й дивився на нього,
І дуже хотілось дать дулю під ніс.
О, краще б, мій брате, ти був безпартійним,
Тоді я б, можливо, тебе зрозумів,
А поки, мій брате, не чванься ти дуже,
А ближче пригляньсь до безсмертних томів.
І їх почитай, і до них придивися,
І взнай, хто ж насправді такий комуніст?
Це той, хто за правду під кулі кидався,
Й куди непотрібно не сунув свій ніс.
Бо той комуніст, що вогню не боявся,
Й за правду завжди він ішов в повний зріст,
Хто перший від благ, від посад відмовлявся,
І в груди не бив, що він є комуніст.
Для партії ти не прикраса, а – горе,
Для партії ти – то одвічна ганьба,
Бо ти її ім’я священе спотворив,
Бо міри і честі у тебе нема.
Ганьбиш її тим, що такий непутящий,
Ганьбиш її тим, що тупий, як скала,
Ганьбиш її тим, що тверезим ніколи
Не бачив тебе я ні жодного дня.
Ганьбиш її тим, що не маєш ти міри,
І тим, що у всьому ти завжди правий,
Ганьбиш ти ту книжечку, з ім’я якої
Світ наш почався новий.
А вам – всім прийдешнім і нашим сучасним –
Скажу тільки всього одне:
– Не партії творять й творили добробут,
А ті, безпартійні, хто сіє і жне.
Читать дальше