Валентин Кудрицький - Планета Х

З чого вона, й чому така ляклива,

І створена – для горя, чи добра?

Роздумувать не стану я багато,

Скажу одне: любов людська то – гра.

Та, щоб у світі не було кохання,

То не було б на світі і добра.

25.4.1983 р.

ДИВЛЮСЬ НА ЛІС

Дивлюсь на ліс, що висне над горою,

І весело на річку задививсь,

А я стою й любуюся тобою,

Як це було у юності колись.

Летять віки на крилах сірих хмарок,

Які весь час купаються в Дніпрі,

І розкидають всюду свої чари,

Щоб веселились вічно молоді.

А, як проснуться всі тополі,

І Сонце в листях заблищить,

Я міг тебе зустріти в полі,

І все життя тебе любить.

І щоб у дощ, і заметілі,

Й коли тремтітиме земля,,

Я міг з тобою буть при ділі,

Й тебе хотілося щодня.

11.5.1983 р.

ОЧІ, З ЯКИХ КОХАННЯ ПИВ

Коли тебе побачив я в хустинці,

В твоїх очах я погляд загубив,

А ти була, як фея на картинці,

За що тебе я так завжди любив.

30.5.1979 р.

ВОНИ ПРАЦЮЮТЬ

Всі думають, що він працює,

А він державу продає,

Людей не бачить, і не чує,

Зате, як гусь в ставку живе.

Його синки також працюють,

І те що нень не вкрав – гребуть,

Отак вони й господарюють,

І нас за бакси продають.

Чи бачив він хоч ту лопату,

Чи знає, що таке граблі?

Та має он яку зарплату,

І все, що хоче на землі.

А хіба люди не працюють?

Оті, що в полі на ріллі,

Але їм ручки не цілують,

Бо заважають мозолі.

А хіба люди не працюють

Оті, що поруч з ним живуть,

Що ціле літечко скирдують

Ну, а зимою хрен гризуть.

4.8.2011 р.

СЛУГИ НАРОДУ

Якщо в поета до народу

А ні поваги, ні турбот,

Які буть можуть в нього вірші?

Хіба що, як з гімна – компот.

Зате всі кучми, і плющі

Будуть кричать поету «слава»,

Й за нікудишні ті вірші

Ще й орден дасть йому – «держава».

10.8.2011 р.

ЯК ТИХО ШЕПЧЕТЬСЯ ВЕРБА

Тоді мої зникають ліньки,

Як тихо шепчеться верба,

Й коли несеш свої колінки,

Зникає втома і журба.

3.7.2012 р.

МИ – ЗА МИР!

Що буде так я знав, але хотілось

Мені самому перевірить на яву,

Що ж буде, як візьму дівча за тіло

І з ним затію я дорослу гру.

Нам посміхались зорі аж до ранку,

І Місяць був, як грізний командир,

І хоч в Союзі в нас творили лихоманку,

Але кричали вічно: ми – за мир!

Я ще не знав, що є десь підлість, зрада,

І що дівчат потрібно цілувать,

І що дівча цій «процедурі» – раде,

Бо любить в татка-мамки погулять.

А ми ж такими дурнями родились,

Що нам про це аж соромно сказать,

Зате тоді до всіх ми посміхались,

І всіх тоді хотілось обіймать.

Нам заздрив світ і небо танцювало,

Якби ви знали, як я всіх любив!

Що з мене, навіть, поле глузувало,

Що я, ховаючись, від всіх, до всіх ходив.

Не хочу говорить я про Європу,

Її не можу й досі зрозуміть,

Чому саме туди спішать відправить попу,

А там, що хочете, те з нею і робіть!

21.3.1957 р.

НАЙКРАЩІ ЛІКИ

У лікарні, де каліки,

Сестри, то – найкращі ліки,

Варто глянуть, як іде,

Навіть – хворий не засне.

6.7.2012 р.

МОЇ ГОЛУБОНЬКИ

Ой, дівчатка ви мої,

Ви мої голубоньки,

Ой, до чого в вас усіх

Солоденькі губоньки.

6.7.2012 р.

КОД ПАМ’ЯТІ

Нас життя тріпало і кидало,

І куди б нас тільки не несло,

Воно нас, мов зайчиків, ганяло

В світ широкий із села в село.

Нас шляхи-дороги шліфували,

Іноді міняли клепочки,

Щоб ми надто ніс не задирали

І не брали більше, ніж могли.

Та однак, хоч як життя тріпало,

Але в світ за очі ми неслись,

Навіть і про рідних забували,

Варто було киценьку знайти.

Але скільки, й де б ми не блукали,

Й скільки б ми в дорозі не були,

Ми в село одначе повертались,

В те село, в якому проросли.

Бо воно життєвий код вселило,

Свій заряд тепла, свої пісні,

Із якими б, де б ми не ходили,

Та однак вертались до рідні.

І нехай чужі десь вищі гори,

І десь глибші ріки і моря,

Все ж свої стежки і косогори,

То для нас ще кращі, ніж рідня.

І хоч друзі, і нові простори –

То нові світи і відкриття,

Але ті, що нас родили, гори

Будуть нас гукати все життя.

9.5.1988 р.

ПОДАРУНОК ДЛЯ МАМИ

А моя матуся, друзі,

Любить зорі ті, що в лузі.

Поки мамка буде спати,

Піду зорі я збирати.

Назбираю їх багато,

Нехай думає, що тато,

Може, хоч коли проснеться,

То до нього посміхнеться...

І, надіюсь, що тоді –