«Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві…»
Чи то букви мені чужі, чи хвилини мені діряві.
Нерозгаданий смак іржі у моїй надвечірній каві.
Чорна помста її зерна, мов не ревність — вода перната,
Бо примушує нас вона в чорну гущу її пірнати.
Віддарую її тобі — кровотечу мого безсоння,
Де тавром із чола рабів — золотого світила сонях.
Чи то іній, а чи пісок, а чи цукру шматок, як камінь…
Найчорнішу з усіх жінок, не торкайся її руками.
«Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага…»
Можливо, це спротив. Суха скрупульозна жага
Розіграна рівними нами для інших, нерівних.
Підпалини світла — мов вічка для пташки-царівни,
Що вітром холодним крізь полум'я перебіга.
Усе, що в мені ти спізнав, чи згадав, чи помер,
Чи просто не скоїв, чи тихо пустив за водою,
Я встигла прийняти, а отже, узяти з собою
Заради Святої Літургії в Страсний Четвер.
«Люби мене, не дай мені піти!..»
Люби мене, не дай мені піти!
Я надто жінка — справжня і наскрізна.
Лежу на лезі вічності — а ти
Не маєш часу…………….……
…………………Завтра буде пізно
Сказати слово тихе і просте.
Перон важкий і довгий, мов з сувою.
Люби мене. Візьми у дар хоч те,
Що я не попрощаюся з тобою.
«Душа душею, а життя життям…»
Душа душею, а життя життям.
Мені в житті життя було замало.
Тебе ж я в серці бачила дитям,
Яке іще ніколи не збрехало.
Молилася за тебе обіруч,
Долоні гріла об слова спасимі,
Казала: бережи, не май, не муч.
Казала: «Бог спасе», а не «спасибі».
Бо досвід мій скупий, як хліб сухий,
Блаженний муж, який його попросить.
Люби мене — джерельну воду пий,
І світла не гаси. І цього досить.
«Дитя у лоні зойкне — і замовкне…»
Дитя у лоні зойкне — і замовкне.
Дев'ятий місяць вересень — і плід,
Як день, доспілий… Тільки листя жовкне
Долонями відштовхуючи світ.
Роз'ятрена осіння душовбивця.
Її невідпокутуваний схлип.
…А бог, який тоді не народився,
Вином причасним скрапує на хліб…
«Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса…»
Кипітимуть русла. Застигне на стеблах роса.
Дими осягатимуть сутність земну і небесну.
Гряде Одкровення, скаженим розказане псам, —
Бо стовбур сосни прозирає щоразу у весну.
Приходиш із вістю, відходиш, як завжди, малим,
Як завжди, не тим, що спочатку, — іще на печаті…
Спалахує жито: то блискавку видихнув грім,
Що вчився у Бога жорстоко і мудро мовчати.
Бо щось спалахне, щось зотліє, а щось — пережде.
А щось оминатиме дим, і пороги, і хмари.
Усе усвідомлю, про все запитаю, лиш де
Спізнаю в собі нетутешнього серця удари?
«Вже клени в вітер впряжені, як коні…»
Вже клени в вітер впряжені, як коні.
Я буду мчати ними — і мовчати,
Бо клинописні лінії долоні
Тонкі, як сумнів в божому свічаді…
І я така ж: тонка, летка, рахманна.
У шелестінні скресну — і замовкну.
Забудь мене. Відкрита, наче рана,
Я відлітаю в вирій — або жовкну…
«Сила і мякість живої води…»
Сила і мякість живої води.
Зібгана постіль чужої біди.
Зимне повітря сухого плачу.
А про несказане я промовчу.
Холод — за поле, а голод — за ліс.
Хмари прориті слідами коліс.
Серце тріпоче, як впійманий птах.
Тиша у грудях і сіль на вустах.
«Моє знання — важке і незбагненне…»
Моє знання — важке і незбагненне
В мені — належить тим, кого нема.
Люби мене, та не вдивляйся в мене:
Я — світло. Змерехтінена пітьма.
Чекання горне і земне чекання
Написані промінням по воді.
Ці мерехтіння — грань. А я — остання
Із тих, що не вернулись… Ще тоді…
«Є нагота коня у літній зливі…»
Єнагота коня у літній зливі,
Умащеного краплями води
На роздоріжжі сутностей. Щасливі,
Хто не приходить вірити сюди.
Спартанський звичай — умирати першим.
Уже війна, хоч всі іще живі,
І я — коня довершенець (чи вершник) —
Визбирую суниці у траві…
«Я можу забути в котромусь з своїх перетворень…»
Яможу забути в котромусь з своїх перетворень
Дорогу гори, що біжить попри нетрі печалі.
Я надто рослина, і ти мені дивишся в корінь,
Гортаючи нашого неба відкриті скрижалі.
Не заповідь світла, а сповідь як підліток раю.
Я люблю тебе, але дай мені голос почути.
А поки що я ще не вмерла, та вже не чекаю
Таємного стуку, яким ти повернешся в груди.
Читать дальше