Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли.
У струменях часу — минання серпневого зілля.
Солдати смугасті по закутках день розтягли.
Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля
Колись перестигне — і сад перетвориться в сад,
І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним.
Здається, я чую: вони мене кличуть назад,
В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.

Їм яблука, і ще вони гіркаві…
Русалка саду, не боюся злив.
Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві:
Хвости їм пахнуть зародками слив.
Не хочу мови, бо мені не треба
Ні слів, ні ран, що завдають слова…
Як Божа воля, опадає з неба
Між зорями накошена трава,
Аж ноги підгинаються… Ступаю —
Й кривавлю слід, занурений в росу.
І в чорне гетсиманське море раю
Кипучу піну пристрасті несу…

Не содом, а сад посеред лісу:
Яблука насиджені птахами…
Промінь сонця креслить бісектрису
Між сосновим стовбуром і нами…
Хтось слова вигадує назовні,
Хтось ховає очі у міжтрав'я.
Йде печаль — і відра майже повні
Всім, про що, пригадуючи, знав я…

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,
Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.
Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.
Я пригадую нас голубами — і це не мине.
Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому.
Наставали сонця — і минали, як наші сліди.
Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,
Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

Це не любов. Це втрата суєти.
Розхлюпаний топіль за течією.
В земному цьому просторі не ти,
А інший хтось назвав мене своєю.
Ми горимо за межами лампад,
Говоримо словами, або й далі,
Де лиш одна реальність — стиглий сад,
Неопалима купина, скрижалі.
І ритм падіння листя в височінь,
І грань знання, убогому незрима.
І довга пам'ять сонмів мерехтінь,
Які впізнали свого пілігрима.

Мурую сад, де безліч птиць і духів.
Де рух руки — між сном і павутинням.
І зайченя стооке та стовухе
Мені у поміч вергає каміння.
І гусне небо. Западає в сховки
Світобудова, повінь світла, місиво
Повернення у себе. Овид мовкне
Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто
Лічу свій сумнів — і карбую зела.
Віршую з ними — в паморозь і в порох.
Обоє — срібні. Світова оселя
Стоїть на Сходу й Заходу опорах.
Та тільки зайченя — мале і тихе —
Все знає про підвалини й закони.
А я руїнно вибухаю сміхом,
Підважуючи встояні колони.
В нутрі і в нетрях — серцевина міфа.
І все, що можу — сад домурувати.
Хай зайченя з усмішкою Сізіфа
Втече у закапелки світу — спати.
І буде океану шумовиння,
І вир безчасся, і вітрів предтечі.
І зайченя, що вергало каміння, —
Вже сонне — в закапелках порожнечі.

Навіки нерухомі, слід у слід,
Ідуть за сонцем і роки, й рослини.
Ми вічно разом, але над і під
Нас розділяє лабіринт ожини.
Колючки перехрещення гілок,
Єдиний корінь в надрах моноліту.
Нас червоточить час, тож крок у крок
Ми йдемо разом до початку світу.

Спіткає тварину, яка залишилась без дому,
Надмірність дощу — і харизма його зелена.
Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому —
Прозоріє листя в четвертому вимірі клена.
Уявлене срібло — не сутність, лише причина.
Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага
Колись заперечить його існування в винах —
Без благословення й без жодного іншого блага.

Ірай, і яр, а яром — вододіл
Людських надій і небуття земного.
Усі слова збуваються тоді,
Коли я воду п'ю з долоні Бога.
…І вічна смерть, бо смерті в тім нема,
Стає життям, бо іншає надія.
Люблю тебе. Твоя. Така сама.
І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…

Яще — мов глина Божа, ще м'яка,
Не діткнута вогнем ані рукою.
Ген вітер крутить душу вітряка,
Ген — яблука із яблуні юрбою
Зібралися на прощу. Гусне сік,
І пахне сонце воском замеділим.
Приблудний джміль, як божий чоловік,
Коло порогу нудить світом білим…