Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Ти йдеш, як дощ, ти зважуєш слова,
Стукочеш в листя пальцями тонкими…
Цей срібний світ дзеркальний зсередини,
А в оболонці шурхотінь — нова,
Немов дитина, вранці оповита,
Русява й мовчазна, росте трава
Із потойбіччя сну, з узбіччя літа…
І вітер, перешитий не на нас,
Із клаптиків сюрчань і шелестіння,
Мов віск на свічнику — примхливим тіням,
Говорить слово істини про час.

Ця любов — неначе упівсерця.
Й наче упівсерця — нагота.
Ти не сердься, дівчинко, не сердься:
Я не напишу тобі листа.
Утікання з голосу у мови —
Що не камінь, то вода і твердь.
Тільки перша істина любові
Має силу виправдати смерть.

Це місяць трутизни зелених врун —
Чи просто травень паном над бузками.
Триває вічність, пахнучи казками
І слів, і снів, і голосів, і лун…
Кущі нарозтіж. Листя, як листи.
І навіть сонце — з прожилками в оці.
Ця стежка надто довга, відпусти,
Бо смерть моя ще не на цьому боці…

Вже майже вечір. Що тобі до мене?
Ввійдеш в кімнату, сядеш на стілець.
Любов зітхне, зачаєна, як клени,
Весни передчуваючи кінець.
Я світла не вмикатиму, бо нащо?
Був майже сон, і сон той майже вмер.
Лиш сутінь дико щиритиме пащу…
Та що мені до сутіні тепер?

Скупа надія, наче липи запах.
Суха любов, як вигірклі меди.
Іде собака з вірністю на лапах,
Сумний, як світ… Поклич його сюди!
Ти кажеш, щоб не плакала? — не буду!
А може, й справді — сон мені минув?
Іду в апокриф вигнання і суду,
В якому рай — сов тектонічний зсув…
Або не так. Прийду тобі з печалі,
Щоб цілувати очі і вуста.
А потім будуть ночі і скрижалі
На все життя початого листа.

Ми стрілися ще до передчування
Кінця Парижа і кінця Едему,
Адам і Єва, перший і остання.
Метро — підземний метрополій демон.
Оскомина газет, в Парижі — літо…
Від спеки в горлі пересохло тіням.
У сьомий місяць від початку світу
Ми зупинились — до гріхопадіння…

Сонце знову болить. Я запитую, ким воно стало.
Серце б'є навідліг і навідсіч — гулка нагота.
Нагота благодаті у смерті, хоч смерті замало
В день спокуси впійматись дощенту. Дощенту сльота
Носить сльози свої просто неба, на голому тілі,
Наче той чоловік, що колись був придумав сильце.
Б'ється дике пташа, б'ється в вікна мої запітнілі.
І, ламаючи крильце, від мене ховає лице.

Івсе-таки ми будемо на «ти».
Не май за зле. Однак не май за добре.
Слова у димі тануть, яко обри.
Люблю тебе. Пиши мені листи.
Чи не пиши — принаймні раз у рік.
Хай маю над собою непрожите…
О, як самотньо й холодно любити
На берегах найдовшої із рік…

Жити довго — а потім почати
Все з нічого, з роси і з води,
І щоразу у ранки вростати,
Як підземні і горні сади.
А тоді, після всього помалу,
Після правил, законів і втрат,
Помолитись, щоб щастя настало —
Майже як золотий зорепад.

Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.
Роса западає у щедру присутність трави.
У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта
Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.
Розгойдують вітер смутні комашині племена.
І ти мені вічний, як вічне світило земне.
Солоні від соку рослин — і від поту — рамена.
Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.

Уцьому промінні, у цьому його безгомінні
Літають метелики, може, занадто осінні.
Несила спинитись і важко на сонце дивитись,
Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.
Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,
І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє
Надто теплого дня загусає в дими.
Догорає припізнене листя черешні,
І припізненим сяйвом палаємо ми.
Та полює на нас укоріненість в тверді.
Павутина лежить, як на серце сильце.
На твоєму лиці — колір запаху смерті.
І бракує душі не повірити в це.