Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Яйду за вітром. Він мене несе
Крізь непрозорість. Це така покора.
Допоки вірю, пригадаю все,
Неначе книгу, читану учора.
Ціна любові — вічна мерзлота.
Коли чекання — камінь спотикання.
Я просто жінка, — може, саме та,
Яка приходить перша і остання?..

Почни мене спочатку, ніби книгу,
Позичену (і втрачену) на ніч.
Літанія польоту. Білість снігу.
І вічна я з безоднею облич.
І вічна я з проваллями між літер.
Гортаю душі, наче сторінки.
Люблю тебе. Перемагаю вітер
Понад тужливу заполоч ріки.

Вода тече, як перше, бо вода.
Між манускриптів холодно і сухо.
Лишає Бог прогалини в слідах
Во ім'я Сина і Святого Духа.
Щоб заблукавши, знав, куди іти.
Щоб доля відбувалась поступово.
Щоби не Ной, а безтурботний ти
Після потопу надолужив Слово.

Якби мовчав, ти був би вартовим.
Зима — колись колюча. Нині — просто.
Навчи мене всміхатися живим,
Яких не пошкодуєш сном і постом.
Така зима — куди ж вужам повзти?
Усе одно з тобою ми як зерна.
Щоразу слово викреслене — ти.
Щоразу — слово втрачене. Химерно
Навчи мене бездонним іменам,
Глибоким, як криниці ще до сходу
Сліпого сонця. Щоби стало нам
Терпіння з них вишіптувати воду.
Ми будемо жорстокими, як сни,
Які не замовкають на світанні.
Ми будемо сухими, як вони.
Ми будем вічні, бо вони останні.
Бо місто це і цей холодний брук
Не мовлять не означеного Богом.
Тож смерть моя, годована із рук,
У небо кане — рівно і полого…

Вогонь чорніє. Хочеться вмирати.
В цій тиші — тільки ти і я. І Бог.
Й немає ради, як немає зради,
Є тільки небо, сказане на двох.
Бо воля і неволя говорити
Є правом і неправом бути вщерть.
Ми — речені на вічність, як санскрити.
Між нами — вибір смерті, а не смерть.

Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу.
Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні.
У котрому коліні, скажи, у котрому коліні
Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу?

Стежка світла сходжена птахами.
Довгий вечір довший, ніж зима.
І нема нічого поміж нами,
Окрім смерті, а її нема.
Сім снігів, покладених на чашу,
Залишились попелом густим.
Бог, що перевірив вірність нашу,
Дав нам по молитві — й відпустив.

Ми нетутешні люди. Нас — нема.
Химерний холод атомного січня.
Ти був сказав, що випала зима
З чужого неба — безконечна й вічна,
Накоїлось сніжинок, і світлá
Зітхнули під ногами хрипко й тяжко…
…Та я тобі така тоді була,
Що серце в грудях пурхало, як пташка!

Надто легко вертати і важко іти.
Почуття — як сніги, над якими хрести,
Забуття між завій, піднебесна імла…
Світлий ангеле мій, у якого стріла,
Я не встигла забути усеньке-усе,
І тепер мене смерть у полях занесе…
Я вросту у траву, я у воду ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду.
Засвіти каганець при своєму лиці,
Хай побачу сльозу, що повзе по щоці…
Услухайся у ніч і вдивляйся у день:
Все тобі розкажу, як не стане людей.
Я у душу вступлю, я у серце ввійду,
Я приснюся тобі у твоєму саду…

Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг
Примарі зеленого пана і фавна.
Солодка, як мед, жриця мудра і вправна,
А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг.
Високі, як фрески, зелені слова
Усі з поворозки спадають і терпнуть.
Підеш — і забудеш, і яблука репнуть,
Тому що тому що. Зжерствіла жорства.

Тонко різано мармур, а надто його пелюстки
У містах нарікань, де царями лише царі.
Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки,
Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.

Складало крила дерево у сніг —
А я тобі не вірила до ранку,
Хоч поцілунки нас збивали з ніг,
Лишаючись слідами біля ґанку.
Тихесенько заходило у дім
Повітря — й ворушилося під ліжком.
І усміхалась оком золотим
Маленька чорна стронцієва кішка.
Тремтіли тіні, ніби наші — ті —
Залежали від дотику до тіла.
І золотіли інші — золоті, —
Яким зима довищенту зотліла.