Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Яжінка твоя. Навіть Книга мене замовчує.
Бо що? — я ж бо жінка (набухла, порепана, тепла).
Я дивлюся в небо своїми очима вовчими.
Твоїми слідами підводяться тихо стебла.
І хащі осотів тривожні хіба що звечора,
Або по дощі, а чи в червні, як зела стиглі.
І зорі тремтять, хіба що ота, обпечена,
Спокійно стихає, як вічна небесна стигма.
Я жінка твоя. На долонях моїх подряпини.
Я знаю твій запах — солодкий і терпко-п'яний.
Ти десь там — за зубром, розхитуєш землю лапами.
А син наш умер. Угорі тільки Бог над нами.

Самотність і печаль — недосказанно
Сухі, як віск, що скрапує зі сліз.
Є благодать, що сталася зарано.
Є берег неба і сліди коліс.
Вдаєш, що спиш, щоб серця не вдавати,
Щоб не ламати сутіней ні віт,
Щоби всевіддавати — і не мати
Нічого, окрім світу. Тільки світ
Пече, болить — і слів не розуміє
Ні там, де обрій, ані тут, де все.
Самотність і печаль — щока німіє,
Та хтось колись і зцілить, і спасе
Самим мовчанням — чи дощем крізь нього:
До щему, до пелюстки на воді…
Вдаєш, що спиш, ховаючи тривогу, —
Як вперше, як востаннє, як тоді…

Гостра пам'ять лягає кістьми, покриваючи суглинки кров'ю,
І рудішає вовк, що над ранок біжить через степ.
Буде внесено викуп — травою, красою, любов'ю:
Це ж не сонце, а куля, яка розколола вертеп.
Не вітайся зі мною… Втечи — і уникнеш полону.
Або зважся прожити імення моє і мене….
Тонко мічена зав'язь страшного серпневого гону
На сузір'ї Стрільця передпліччя мої розімкне…
Хтось згадає, а хтось засумує… Болітиму крильми,
Бо ж не вивершу всього — ні словом своїм, ні теплом…
Будь для мене хранитель, храни мене вічно і вільно,
Не вертаючи болю своїм невідплаченим злом…

Смуга прибережної роси,
Де припливу — кликане і гнане.
Камені валують, наче пси,
Золоті зализуючи рани.
Бог морів пісками оберіг,
Шумовиння дав, навчив вмирати.
Але пес не пустить на поріг
Навіть голос до своєї хати.
Все перетриває і збагне,
Навсібіч жбурляючи слиною,
А тоді горлянку розчахне
Місячної смуги голизною.

Скидаю місяць на вовчу стежку,
Щоб вурдалаку спокійно спати…
Маленька відьма, сную мережку:
Єднаю мряку і запах м'яти…
На білу ружу чарую мужа,
На ружу синю — малого сина,
По хмарі піду, могилу зрушу,
Посію в землю дрібну мачину…
У чорних крилах — велика сила:
Пітьму впіймаю, у ніч зав'яжу…
Зроблюся жінка для тебе мила —
В солодку купіль до тебе ляжу…
Ти будеш спати в землі, не в хаті,
Не будеш мати ні слів, ні тіла…
Я ж дику душу на землю струшу:
У чорних крилах — велика сила…

Відпочинок назовсім. Горбаті осінні вовки
Перейдуть небесами і кануть у магму при сході.
Опадатиме листя, як сни, берегами ріки,
І чекатиме сніг, вже готовий до зустрічі лодій…
Хоч не в лодіях суть, а у тих, хто посміє піти…
Самовидці душі золоті й каламутні зі споду.
Перевізник в човні… Та не він мене кличе, а ти,
Обіпершись чолом на холодну, як камінь, воду…

Явертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі,
Де розгойдані птиці — і з ранки вода цебенить.
Де русалки надтяті, а кожна — довіку пропаща,
Де над місяцем чорним висне чорне прокляття, де мить
Має вічність століття. Вертаюсь сюди із нізвідки
В позачасся своє, ніби в темну озерну глибінь.
І нікого нема, окрім мене і мертвого свідка,
Ну, хіба десь далеко сумує за вершником кінь.

Не осягну тебе і не відкрию
Нічого з привідкритого мені.
Лиш по-відьмацьки поцілую в шию —
І стану вовком. Гори кам'яні
Сховають душу, вирвану із плоті,
За те, що крила ангелам спалю…
В скорботі неба і в землі скорботі
Тебе врятую, бо тебе люблю…
Усе — тобі, збережене нізвідки, —
Стріла і дзвін тонкої тятиви…
З глибоких шрамів проступають свідки…
Ти ж не полюй на вовка, не лови…
Бо що тобі до мене, до отрути,
Яку схотіла випити до дна?
Ми знову разом, але вже не люди —
Відьмак з глухої тіні вирина…