«Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду —
Собака, що тілом намацує грубий поріг.
І чорна зоря — мов священна остання розрада —
Лягає очима на дрібно розстелений сніг
Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути.
Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем.
А далі я сплю — і жагою розтерзані груди
Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице —
Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, —
Незміряний простір моїх катастроф і утіх.
Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою
Вселенська печаль, що собою покутує сміх.
«Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»
Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу.
І гніздечка пташині при водах живих — островами.
Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, —
Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами
Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись.
Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими.
Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись,
Довго спалює небо, туман витискаючи з диму.
Контур дерева — чорна на небо накладена мапа,
А при ньому западини — квіти і звірі-примари…
Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав,
Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари.
«Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»
Яв ній кажан, в цій ночі двійників.
Прелюдія польоту межи люди,
Коли усе поділено напів:
Сади, сонцестояння і застуди.
Щоб мати крила плакати за всіх —
Я довгий дощ, порізаний на пасма.
І кожним з них я відчуваю сміх —
Скляна Хуррем на кораблі в Еразма.
«Витаю над безоднею, сповита…»
Витаю над безоднею, сповита
Молитвою, безжальною, як мова.
Одна із бджіл в сонцестоянні літа
Така ж, як я, — покірна і раптова.
Не пити із джерел, яких немає,
І не приймати хліба без любові…
Моя душа до Господа вертає,
Поза причастям наковтавшись крові.
«Полювання за власним криком…»
Полювання за власним криком.
Тліють нетлі в очах свічад.
За вузеньким тюремним віком
Соломонова жде печать.
Воскресіння моє велике,
Замовляння на кров і віск.
За вузеньким тюремним віком —
Слід на небі холодних сліз.
…А на страті або по страті
(Шлях із нетрищ катівень душ)
Я примушу себе спитати:
Чий я голос? Куди я йду?
«Мене лиш чутно. Кольору нема…»
Мене лиш чутно. Кольору нема.
Пороги слів увібгано у груди.
Стою, безжально-зимна, як тюрма.
Межа аскези — ліки від застуди.
Не вір мені. Тихенько відпусти.
Віддай усе, що мав би пригадати.
Всю вічну душу найдорожчий — ти.
Ціною небуття. Ціною страти.
«Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу…»
Ніхто не повірить, якщо я тебе збережу.
Ніхто не збагне, що відчуження наше уявне.
Марнотність терпіння виводить нас ген за межу.
Де тільки метелики, пави, й оголені фавни.
А отже, не май порятунку у цій суєті.
Люблю тебе здалеку, майже як Бога — малою.
І хмари у небі нагадують лики святі,
Примирені з вітром, із вічністю і зі собою.
«Я не про те. Ми тільки листя…»
Яне про те. Ми тільки листя, що мляво циркулює в часі.
Трико, брунатне при краях, що шарудить шорстким екраном.
Ми тільки листя. Он, у тебе маленький лабіринт сховався.
Ці прожилки, ця архаїчність… Я почуваюсь майже паном…
І що кому до нас учора? Хіба що мряч густа вечірня
Подвоює нам існування у вимірах струнких алеї.
Повітря наше вже не наше. Воно над нами гасить тіні.
І скоро — прілість, чи зневага, чи просто вогкість колізеїв…
Хоч будуть зойки пригасати… Хоч хто їх вчує серед міста?
Зомління. Тиша, ніби втома, що не купити і не вкрасти.
І горобчихи трансильванські, і наша суть — крихка й двоїста.
Ми тільки листя. Ми — минуле: самотнє, тихе й невиразне.
«Обителе моя, несправжня і химерна…»
Обителе моя, несправжня і химерна,
Де серце золоте у клітці золотій,
Де голос золотий відлуннями осквернено.
Де спогад золотий — і вже, мабуть, не мій.
Ген вітер застогнав — засни і не вслухайся.
Його дороги суть несправжні, як слова.
Зблід вечір, перечах. Обителе, сховайся
У зернятко дрібне — хай виросте трава.
Я знов про щось забув, моя маленька мамо,
Згадай мені усе, що я уперше знав, —
Про те, що є печаль, що ми колись так само
Травою проростем — посеред інших трав.
Читать дальше