Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Любові домоткане полотно —
Шорсткаве, недовибілене й тепле.
Летить печаль в прочинене вікно,
Де рання осінь приминає стебла.
Люблю тебе. Подам тобі води,
Коли в світлицю вступиш після втоми.
Присядь зі мною пошепки. Сюди.
Як в перший день творіння. Або в сьомий.

Ясонях сну. Тонке моє стебло
Під простору схилилося вагою…
Люблю тебе, тож дай мені тепло
Бодай у снах лишатися з тобою…
Душа веселки, дерева, й ріки
Пульсує в жилах ніби ненароком,
А озеро торкається руки
І западає в серце рік за роком.
Знайди мене за іменем моїм
У сутінках живих передпробачень,
Коли за мною ластівка заплаче,
Наткнувшись серцем на травневий грім.

Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі.
Надкусити — і все, як розлущити плід забуття.
Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, —
Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя.
У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах —
Спадкоємність відсутностей через відсутність імен.
Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах
На єдину із назв, що її не згадає ромен.

Не вір мені, що я несамовита.
Я просто пташка — сіра — співу для.
Судинні трелі на початку літа,
А далі — в рану вкинута земля.
Руками землю струшую, руками —
І вічне небо дивиться у сни.
Ніхто мене не прихистить гілками.
Хіба що дика груша восени.

Мовчу — заради тебе. Ти апостол
Мого минання в сутіні крихкій.
Велика віра потребує посту
Заради воскресіння. Голос твій
Приходить в мене з іменем Господнім,
Що над зникомим вічне вознесе.
Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,
Що лиш мовчання означає все.

Тільки слід за останнім конем недозволено-русий…
Я давно вже не та, що виходила ген за село.
Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся
Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло.
Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу,
Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три.
Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу.
Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори.

Птиці із крильми, зробленими з фольги,
Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого.
Ти залишаєш слід на землі — ноги.
Або крила — у небі. Або нічого.

Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі.
І зорі завиють, неначе старі вовки.
Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу,
Торкаючись твого голосу, мов руки.
Ти світло в мені. Великі твої щедроти.
Ти лагідний сніг озимих моїх життів.
Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти:
Півслова сказав, півподиху розповів.
Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними.
Та в нас чистота, де й слово лишає слід.
Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними
І зорі печуть, вилазячи із орбіт.

Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе.
Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене.
Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе,
І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену.
Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил.
Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом,
Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл,
Що вцілів і загинув після першого в небі погрому.
Ця пронизливість, це небажання від тебе піти…
Як я хочу обняти твої незахищені плечі!..
Бумерангами свідчень я катую тебе, а ти
Прямовисний, як ангел, — і я обираю втечу.

Витривалість в дорозі — і невитривалість у вірі.
Є страждання актора крізь тонко нанесений грим.
Ти ідеш в Палестину — суворий, як грім, пілігрим,
Ще живий і тривожний, лиш губи від пороху сірі.
Боротьба із собою. Із тіней складається час.
Проминаєш минуле — тонкі сухожилля дороги.
Був пророк — не для всіх, і тим більше він був не для нас.
Сарацин не помре — просто піде до іншого Бога.
То мозаїка, знаєш, химерність барвистого скла…
Міріади ілюзій — оази, оази, верблюди…
Я б тебе не любила, якби я тебе прокляла.
Я кохаю тебе, але більше нічого не буде.
Я кохаю тебе. Ми не просто брати во Христі:
Блискавичний міраж по руків'я увігнаний в спину.
Я кохаю тебе, але просто ми б стали не ті,
Якби стали слабкими у вічності хоч на хвилину…