Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Ясвідок розпаду підвалин. Це зеніт
Всеруйнування атомів і суті.
Ідуть паломники, в гарячу магму взуті.
Несуть в долонях саджанці і лід.
Ненатлість логіки потопу: пахне сіль.
Гранітні плити. Скальпель. Плавний розтин.
Земля у язвах. Вітер звідусіль
Мертвотний дух у мертві мушлі зносить.
Хто просить, той і має. Рівність ран.
Всі різні в сім'ях — Каїн, Авель, третій…
Апокаліпсис. Дика зав'язь. Лан
Під диким небом воронням облетів.
І лиш одне із сотень поколінь,
Які принишкли — без знання — в утробі,
Повернеться до сонця. І крізь тінь
Затемнення хтось загукає: «Пробі!»

При непрозорих вікнах пірамід,
Де забуття настояне на плоті,
Лежить папірус, наче білий світ,
Для Нефертіті в світовій скорботі.
Їй світить сфінкс, як видиво душі.
Їй — скарабеїв скалки і карати…
Мені занадто пишуться вірші.
Я, певно, скоро буду умирати.

Антидія літургій — чи передоплата води?
Буде тихою смерть, до якої мене не спинити.
Намалюю дорогу, щоби ти не приходив сюди,
Щоби камінь не ріс в достеменному прагненні жити.
Так буває надвечір, як тане котрийсь з вітражів,
На якому печать проступає — і кане в склепіння.
Пішаниця чи кінний, ти відчай своїх голосів
Заповів не слідам, а чужим упослідженим тіням.
Бо ціною за видих — приречення судного дня,
Біла хованка віри, злагіднений дотик святого.
Я люблю тебе так, ніби ти мені вічність відняв,
Оплативши душею нужденну свою перемогу.

Ми відходимо в жовте — так у Книзі написано нам.
Діти сплять перед ранком особливо: їм сняться дерева,
Їм вже майже відомо усе, що забулось батькам,
Навіть трішечки більше; йде бій волоока з левом.
І комусь пересниться — чи майже присниться — вода
Й усвідомлення смерті як спеки, як звички вмирати.
Абсолют льодоставу, і тільки найменше вгада
Комбінацію літер найпершого слова — «мати».

Солодкий сік, не спитий з вуст, а стятий.
Причасна кров п'янить, немов вино.
Єдиний мій, ну що тобі сказати?
Воно болить, не гоїться воно.
Любов моя на сто імен посліпла,
Бо ти — як сонце, ти мене обпік.
Піду до відьми, нашепочу срібла —
І буде куля в груди, буде лік
Супроти болю… Як тебе любити?
Супроти болю істини нема.
Далеке сонце світить, світить, світить,
А я — під ним, незряча. І сама.

Скажи бажання — хай тобі наврочу
Твій невимовний ієрогліф, глину.
Шукає бог у надрах душу вовчу,
Щоб виліпити з голосу людину…
Дає їй трохи випити — із чаші,
І наготу прикрити — із сувою…
Усі слова, нам сказані, — не наші,
Вони не можуть дихати водою…

Ізлукавлю з тобою. Вернуся додому вночі,
Не озвавшись до тебе з далекого поля любові,
Наче ягода вовча. Змовчи мене, вовче, змовчи.
Бо якщо не змовчиш, упіймаю тебе на півслові.
Що кохання, що ліс — не розділені нами на двох.
Я тебе відчекала під місяцем, чорним, як паща.
У далекому полі засіявся чортополох
На пропащому місці, де доля стояла пропаща.
Я кохала тебе — спересердя, а часом — з нудьги.
Ти був сильний і хижий — та що мені, вовче, до того?
Вовка ноги годують — я знищу в собі до ноги,
Аж до холоду в пальцях все, що мала в собі золотого…
Але як мені жити без тебе, мій вовче німий?
Я ненавиджу ліс, це неприбране поле і небо…
Я ненавиджу нас, але ти мені очі закрий
В ту останню хвилину, як прийду вмирати до тебе…

Ошелешеність кігтів, зав язлих у тілі живому,
Що сумують, як ти повертаєшся, — парості цикл.
Ревність світу у часі, якого бракує, якому
Жорстко жертвуєш запах своїх передсмеркових крил.
Ти і я поза смертю, і мова минає натхненням,
Крихти крику наосліп — і зимний метал до чола.
Є погибельність долі і сірість її повсякдення,
Ти насправді не знаєш, що я вже тебе зачала.

Усе одно з тобою ми — усе.
Усе одно з тобою ми — як зерна.
Вовчиця чорна, вишептана в тернах,
Слова і сни між зорями пасе —
Безмежно мовчки. Зір отих роки —
Як острови невидимої суті,
Як надто чисті, а тому забуті
Недовловимі дотики руки.
Холодність стін, заціпеніння плес —
Клепсидра вбрана в темряву й тумани.
Ми надто теплі, а тому між нами —
Усі дощі, що падають з небес.