«Люби мене. Я буду мовчазною…»
Люби мене. Я буду мовчазною.
Я буду тамариском. Ти ж — люби.
Якщо людина не піде зі мною,
Піду із Богом. Бо мої скарби —
Хіба скорботи, вийняті із тіла.
Склепіння душ, невидимі очам.
Я надто вічна і занадто біла.
Люби мене — і залишайся сам.
«Твоя доступність вища, ніж слова…»
Твоя доступність вища, ніж слова,
З яких будуєш голос свій і руки.
Аж діти божеволіють, бо два
Здійсненні сонця їм блищать з пилюки.
Та що тобі народження безумств?
Є чиста сутність, є логічність ліній…
Лежиш листком, який — ні пари з уст,
В тривимірній гущавині калинній.
Ідея безконечної мети —
У падолисті. Голос листопаду —
Передчуттям сенсовності. А ти —
Маленька тінь між руйнування саду.
«Якщо ти є, чому тебе немає?..»
Якщо ти є, чому тебе немає?
Живу тебе, переступивши грань.
Сюди ні птах, ні звук не долітає —
Лиш пристрасті моїх передчувань.
Ген догорають айстри. Навіть ружі
Стікають кров'ю просто на траву.
Люблю тебе. І згадую. І дуже
Живу тобі, і просто так живу.
Ніхто мені не ти, ніхто не поруч.
Хіба що осінь, світла, як меди.
Бо я — не жінка, я — поезопокруч.
Забудь мене — і вбий мене.
Сюди.
«Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти…»
Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти
У парк, де Пракситель розплющував статуям очі.
Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти.
Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу
Питати тебе про таємне чи різне земне:
Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону.
Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене —
У силу вселюдського й божого майже закону.
Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним…
Небесне і тлінне увінчані знаком порогу.
Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим
Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу…
«Гортаю трель сліпого солов'я…»
Гортаю трель сліпого соловя,
Що знавіснів з мовчання серед раю…
Люблю тебе, хоч то уже не я,
Тому тебе, спіткавши, не впізнаю.
Вібрація весни… Надії трав…
Туман привласнив квіти і пелюстки.
Всю зав'язь яблук дощ кудись украв —
Лишилися важкі брунатні згустки.
«В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»
Внас насправді нічого нема, крім початку кінця,
Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує,
І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця
Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує.
«Блукатиму садами обома…»
Блукатиму садами обома,
Де ти блукав, де ти мене знешкодив.
Іде тривога, біла, як зима,
Несе в руках то істину, то подив.
Усе минає; отже, й це мине…
Віконце пригасання привідкрито.
Я скоро умиратиму. Мене
Занадто довго висисало літо.
«Чверть на першу. Полудень уповні…»
Чверть на першу. Полудень уповні.
Тихо-тихо струмує спека.
Поміж листям — немовби вежі скляні
Під пензлем Тулуз-Лотрека.
Панна-Літо в панамі із білих латать.
Пленер млявий, в'язкий і ніжний.
Трави снуть. На обрії домінує гладь:
На блакитному — білосніжне.
«Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі…»
Єтривога дерев — і ніякого сенсу в печалі.
Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні».
Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі,
Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині…
Таємниця моя не здається тобі одкровенням:
Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж.
Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення,
Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж…
Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати
В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде.
Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа!
Гра оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде…
Світлотінь осягання вина, і води і скорботи.
І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну.
Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти.
Я всього лише жінка, якій обірвали струну…
«Безпеки не існує. Ризик — міра…»
Безпеки не існує. Ризик — міра
Ненастання інакшого, ніж це.
Межа неперевірена, як віра.
Якщо ти є, то йми моє лице.
Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм.
Бо як не я, то хто? І хто, як ти?
Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм,
Приходить не втікати, а текти.
«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»
Читать дальше