Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

Не віддай мені світу, тамуй мене з болю, бо біль
Повертається в дім, із якого пішов наодинці.
Наче чорна пшениця, при храмі розсипана сіль.
Як розсипана сіль — золоті обереги. Ординці
Племенами прийдуть, бо в спокусі оглух і осліп
Покалічений ідол: хтось виколов очі, бо очі
Надто довго дивились в жертовник — на кров і на хліб…
Я не хочу вмирати. А ти мене жити не хочеш.

Вполях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…
В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, —
Реальність дощу, тож на краплі мене розіпне
Розгаданий мною звитяжець моєї розплати…
Я люблю тебе — хоч без щастя, без снів, без утіх…
Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто).
Хранитель печаті із мого Великого Посту
Устиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…

Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон.
Межа перехресна урочища, волхва і лімфи.
Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон,
Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи.
Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час.
І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний.
І жабка зелена — таємна його іпостась —
Співає у вересні пісню собі поминальну.
І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям,
Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм.
І висохле плесо. І сонце — звіря чи дитя —
В намулі грузькому імення своє забуває.

Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід.
На надгробках минає пізня осінь. Сльота осіння
Передбачена в Книзі. Невчасний її прихід —
То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння,
А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я.
Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком,
Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуля
Помаранчева куля — останнє у світі яблуко.
А одначе сади ще існують. Вони тривкі.
Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупчення
Листопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки,
І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення.

Зробись для мене каменем, підемо
В підвалини, до чистої води.
І тільки хтось, всезнаючий, як демон,
Захоче не пустити нас туди.
Сухий посів озимий серед грудня,
Огранений у світло крижане,
Прийде поволі і візьметься груддям,
І вже мені ніколи не мине.
Повільність забування, а потому
Усе спочатку — доля самовбивць.
Я стану храмом пам'яті, в якому
Ти вже наріжним каменем зробивсь.
І сім хлібин, і манна, і омана,
Й відсутність моря, і присутність риб…
Зробись для мене каменем — і рана
Врятує душу, наче в голод хліб.

Яу тобі беззахисна, як сон
В каменоломні — з бурею назовні —
Де краплі точать час і в унісон
Звучать, як тихі дзвоники церковні,
Відлунюючи в просторі склепінь,
Неначе в пащі золотого звіра,
І темні піднебесся піднебінь
Живі, як мова, і жаскі, як віра,
Яка одна (хоч інші скали теж
Не віддані мені, а тільки взяті),
Мов вежа мов і ще не наших меж.
А ми з тобою — камені. Й крилаті.

Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.
І душа-невидимка здіймає на глум позостале.
Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах —
Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.
Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм
В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.
Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм —
П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащо
За роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них?
Є у долі позірність: вона видається лихою.
А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,
Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.

Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,
Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті.
Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,
Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.
Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне.
В повсякденнім притулку, в якому годують водою,
Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми,
Недомовлені і недочуті. Важкою ходою
Проступає молитва до діви Обиди, до тої,
Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій.
Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобою
Проступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.